Глава 1 Новий початок

Третій день переддощового місяця.Я стояла перед дверима з табличкою 201, у руках — валіза, на плечі — легкий наплічник, а всередині — легке тремтіння. Це моя нова кімната на найближчі кілька років. Я видихнула й обережно відчинила.

— Кіра! — раптом вигукнула знайома постать, щойно я зайшла.Зоя підскочила з ліжка, кинула книгу на ковдру й міцно мене обійняла. Її обійми були теплі й справжні, такі, як у нашому дитинстві в притулку.

— Я вірила, що ти вступиш в академію! — прошепотіла вона.— А я так хвилювалася, — усміхнулася я. — Не могла повірити, коли прийшовлист із печаткою Буцеолу.

Ми посміялися. Зоя відступила, щоб дати мені пройти.

— Обирай будь-яке вільне ліжко, — сказала вона. — Я приїхала вчора, ще встигла обрати ось це, біля вікна.— Тоді я візьму те, що ближче до дверей, — усміхнулась я. — Буду перехоплювати листи.

Я саме розкладала свої речі, коли двері знову відчинилися. До кімнати зайшла дівчина з каштановим волоссям, зібраним у високу косу. Вона зупинилась на порозі й привітно усміхнулась.

— Привіт. Я Альбіна. Ваша третя сусідка.

— Я — Кіра, — сказала я, підвівшись.— А я Зоя, — озвалася подруга з-поза моєї спини.- Рада знайомству, — мовила Альбіна. — З Елдану приїхала.— Елдан? — я здивовано підвела брови. — Я там виросла. Майже. Притулок був у сусідньому Сані, але в Елдані ми бували часто.

Альбіна придивилася до мене уважніше.

— А я тебе ніби й пам’ятаю… Чи не була з вами цілителька Лея?

— Була, — відповіла я стиха. — Вона — моя наставниця.— То ти… Кіра. Мама про тебе розповідала. Ви якось врятували хлопчика під час моровиці?Я кивнула. Альбіна мовчки усміхнулася. Її обличчя проясніло.

— Світ справді маленький, — сказала вона. — А я колись бачила тебе у місті. І Лею пам’ятаю.

Зоя спостерігала за нами мовчки, потім усміхнулась:

— Тепер ми не просто сусідки, а майже землячки.

— І троє майбутніх цілительок, — додала Альбіна, знявши накидку й почавши розкладати речі.

За вікном вітер торкався верхівок дерев. У кімнаті було затишно. Десь на сходах проходили інші студенти, з коридору доносився сміх. Але тут, у кімнаті 201, усе ніби зупинилось на мить — починалося щось нове. Я ще не знала, що саме нам доведеться пройти разом. Але серце підказувало: ці дівчата поруч — не випадково.