Пролог

Моє дитинство не починалося з казки.
У притулку казок не розповідали — там лікували, годували, обіймали, коли хтось плакав ночами. Мені казали, що батьки загинули, коли мені був лише рік. Я не пам’ятаю їхніх голосів, лише відчуття порожнечі, яке довго жило зі мною поруч.

Зате пам’ятаю Лею. Вона не була мені матір’ю, але була тією, хто вчила ставити руки на чоло хворого й прислухатись до пульсу не лише в тілі, а й у душі. Вона першою помітила мою здатність — ще задовго до того, як я дізналася, що це не у всіх. Я могла відчувати біль інших, бачити, де в тілі щось не так, іноді — навіть до того, як людина сама про це здогадувалась.

Саме Лея сказала мені одного дня:

— Колись ти підеш далеко звідси. Не для того, щоб забути нас, а щоб навчитися зцілювати краще, глибше. І колись ти повернешся — не як дівчинка з притулку, а як велика цілителька.

Вона написала листа. І саме він відкрив мені двері до Буцеолу — найпрестижнішої академії планети. Мені дали місце на факультеті цілителів — безкоштовне. Бо, як сказав Олесь Вікторович, "таланти мають зростати, а не згасати в тіні".

Сьогодні я стою біля входу до академії. У руках — валіза. В голові — мільйон питань. У грудях — впевненість, якої раніше не було.

Я — Кіра. Я з притулку. І я стану цілителькою, якою була б горда Лея.

Я ще не знаю, що саме тут, у Буцеолі, я зустріну людину, яка змінить усе.
І що саме мені доведеться стати тим, хто лікує не лише рани — а й розкриває правду.