8

Зміїна діва

Рейна спустилася до їдальні гуртожитку після заходу сонця, коли студенти вже розбрелися по своїх кімнатах збирати речі. На її прохання служниця залишила невеликий чайничок із ягідним чаєм. Взявши чашку з навісної шафи, Рейна налила напій і сіла за стіл, розклавши перед собою папери. Світло в їдальні вже було приглушене і злегка жовтувате. Рейна пила чай і заповнювала документи на дозвіл скористатися маєтком, що належав академії. Це була одна з умов ректора. Хоч це він і звернувся до неї за допомогою, але зажадав, щоб вона виступила з офіційним проханням до академії як викладач.

Біля ніг Рейни спала Тера. Тілуан сиділа на спинці стільця і ​​уважно вивчала папери, що лежали на столі. Йору сидів біля панорамного вікна, що виходить на терасу. Її дуже швидко прибрали після недавньої сутички двох викладачів.

- Гей, Рей, - несподівано заговорив чорний пес, - чому ти вирішила йому допомогти?

– А? - не зрозуміла Рейна.

- Сприган, - зітхнув пес, - цей сприган.

- Ааа ... - протягнула дівчина, - ти про Таска ... сам же чув його розповідь. Він тут не просто так.

- Рейно, - Йору осудливо глянув на неї, - ти знаєш, про що я.

Дівчина відклала перо і невдоволено глянула на фамільяра. Зазвичай Йору був винятковим персонажем. Найчастіше, мовчазним та спокійним. Свою думку висловлював рідко, іноді доводилося випитувати, що він думає про ту чи іншу ситуацію. Він був дуже вдумливим та послідовним. Йору беззаперечно виконував накази і холоднокровно оцінював будь-яку, навіть найскладнішу ситуацію. Саме завдяки чорному псу, Вовчий загін, який очолювала Рейна, вибрався з багатьох колотнеч. Але незважаючи на свою мовчазність, це був надійний товариш, який завжди вчасно прийде на допомогу, підтримає добрим словом та слушною порадою. Але міркувати про життя він не любив. Як і лізти комусь у душу. А тут несподівано заговорив сам. Рейну це трохи здивувало.

- Як би сказати, - після коротких роздумів відповіла вона, - можливо, я просто розгубилася побачивши його. Я не бачила його п'ять років і уявити не могла, що побачу у своїй кімнаті. І коли він попросив у мене допомоги… не знаю. Напевно, я просто злякалася, що якщо зараз відмовлю, він знову зникне. І, можливо, більше не з'явиться.

- А тобі треба, щоб він був тут? Щоби з'явився? - Йору підійшов ближче, м'яко ступаючи величезними лапами.

- Я п'ять років звикала до того, що його немає, - знизала плечима Рей, - в принципі, мені це й не потрібно було. Ну, це… його присутність. Я чудово справлялася без нього. Хоч ми й виросли разом, я не потребувала його присутності усі ці роки. Швидше, я була дуже зла. Мені здавалося, що, якщо він ще живий і десь ходить континентом, я обов'язково рано чи пізно зустрінуся з ним. І заряджу йому по цій нахабній, самовдоволеній пиці. Так сильно, щоб він відчув, зрозумів, як це було мені. У результаті я так і не змогла, Йору.

- Ну, ти хоч спробувала, - підвела голову Тера, - на твої спроби навіть адміністрація академії відреагувала.

- Ти... все ще щось відчуваєш до нього? - запитав Йору.

- Не знаю, - задумалася Рейна, - я все ще сержуся на нього. Все ще не вибачила йому цю втечу. Але я рада, що він живий і знову тут. Нагадує студентські роки, і від цього якось тепло на душі.

- Я не про те питав, - наполегливо повторив Йору.

- Якщо ти про той безглуздий випадок… - посміхнулася Рейна сумно, - то ні. Я нічого більше не відчуваю. Адже ми все прояснили ще тоді, під гліцинією, ще на початку п'ятого курсу. Хіба забув?

- Але ж ти йому так нічого і не сказала, - засуджуюче похитала головою Тера.

- Зате він сказав ... - Рейна відкинула голову, розглядаючи стелю, - слухайте, чого ви пристали? Допомогла та й допомогла. Ми друзі дитинства. І якщо не я, то хто? І взагалі, не відволікайте. Вже майже за північ, а я тут у цих паперах потопаю. Все не заважайте. Тіл, скажи їм.

- Угу, - просто кивнула сова, - угу.

***

Сонце повільно випливло з-за пагорба і висвітлило академію крізь пелену білих хмар. Зараз, коли на деревах майже не залишилося листя, академія вже не виглядала такою барвистою. Було прохолодно, вітряно та сиро. Перед гуртожитком Північного факультету стояло лише четверо. Алек Морблан, Джералі Фріс, Дара Ладор з перебинтованими по лікоть руками та її сестра, Віа.

- Ну що? - невпевнено запитала Джералі, - може, увійдемо?

- Постукати, мабуть, треба, - знизала плечима Дара.

- Ви тут що зависли? - за спинами четвірки приземлилася Шира, помахом своїх крил піднявши стовп пилу і дрібного листя, - у вас у гуртожитку двері якось по-іншому виглядають, що ви наші знайти не можете?

- Та звідки ж нам знати, - відразу розлютилася Дара, - може у вас вхід десь з горища як для сов!

- Даріє, - шикнула на неї сестра, - ми з тобою говорили про це.

Дара нічого не відповіла. Просто відвернулася. Після того, як Дара програла Ширі, вони більше не бачилися. Та й зараз дівчині було складно дивитися в очі кафо, якій вона так ганебно (на її думку) програла. Але Шира нічого подібного не відчувала. Вона навіть навпаки, зацікавилася Дарою. Адже та так відчайдушно хотіла домогтися, щоб її куратором стала Рейна Леарлес. Отже, вони раніше були знайомі? Чи зустрічалися десь? Або Дара просто багато знає про вчителя Леарлес і може поділитися цими знаннями! Загалом Дара і Шира були не взаємні у своїх почуттях один до одного.