3

Тінь

Першоджерело явило світові первозданну енергію і люди навчилися її використовувати. Людству відкрилася мана та її сила. Магією змінювали світ, під впливом змінилися і люди. Подейкують, що кожне плем'я обрало собі форму магії і йшло шляхом її вивчення.

Люди, що не захотіли міняти свої догми стали зватись древніми і обрали шлях чаклунства на землі, створивши велике королівство Фарлез. Люди, що відростили собі крила і вибрали шлях магії неба, стали називати себе кафо і в горах побудували піднебесне королівство Сеттен-Хейл. Після них, обравши магію природи, спорудили Райкон, лісову державу, що належить ойо. І нарешті, плем'я сприганів, що обрало шлях вітру, влаштувалися в королівстві Шайлон.

Не можна сказати, що все було гладко. Було багато конфліктів, поділу територій, самоствердження правителів і, звичайно, вигнання неугодних. Як і у будь-якій історії. І завжди були переможці. І завжди були скривджені.

***

- Куди він побіг? Не дайте йому покинути будівлю!

– Туди! У хол!

- Ловіть же його, чортові ледарі!

- Він не повинен втекти!

- Хтось із вас, ідіотів, здатний закликати гончаків?!

Зойки стражників луною розходилися по порожніх коридорах Центральної бібліотеки Шайлон. Ляскання обладунків, скрегіт дверей, що відкриваються, запах крові. Стража металася коридорами, заглядала в кожну щілину, будь-який шурхіт супроводжувався випадом меча в темряву або випущеним арбалетним болтом. Але все марно.

Злочинець вислизнув у вікно. У тьмяному світлі місяця було видно дві пари напівпрозорих, гострих крил. Хтось із стражників, намагаючись упіймати втікача прямо з підвіконня, не втримався на слизькому камені, послизнувся і прогнувшись під вагою обладунку злетів униз, видавши короткий зойк. Його товариш по службі, навіть не звернувши на це уваги, націлився арбалетом у спину втікачеві і вистрілив. Він попав. Злочинець похитнувся в повітрі і став повільно спускатися, траєкторія його польоту стала кривою, звивистою, але він щосили намагався летіти далі.

***

Ліс на кордоні Шайлон і Фарлез завжди виглядав мовчазним і таємничим. Будь-якої доби, будь-якої пори року ліс жив своїм життям незалежно від того, що відбувалося навколо нього. Ні життя древніх, ні життя сприганів його не хвилювало. У лісі були свої правила.

Височенні дерева з розлогими гілками, густий колючий чагарник, безліч рослин. Тут можна було знайти рідкісні квіти, отруйні або цілющі або просто надзвичайно красиві. Такі, як сульфія, наприклад. Квіти ці росли подібно до моху, створюючи щільний килим на землі. Вдень від моху їх і не відрізнити. Але з приходом ночі бутони розпускалися й галявина, на якій цвів цей килим, наче починала палати. Сульфія цього лісу мала блідо-оранжевий колір і її сяйво було подібне до світла вогнища. Хоча, сама квітка була дуже непримітною, чимось навіть схожою на волошку.

Поранений сприган лежав на такому килимі і роздивлявся крону дерева, крізь яку щойно пролетів, поламавши гілки. Виглядав він дуже молодо, навіть для спригана, які зовні не старіли. Темне волосся безладно стирчало в різні боки, прикриваючи злегка загострені вуха. Сині очі дивилися в небо з-під напівопущених повік. У нього були мужні риси обличчя, трохи кирпатий ніс, гостре підборіддя. У спригана не було обладунку, лише проста чорна сорочка на шнурку та штани з високими чоботями. Поверх був накинутий чорний плащ із купою ремінців та заклепок. Дві пари напівпрозорих крил повільно розсипалися мерехтливим пилом.

Рана боліла та кровоточила. Не смертельно, але була потрібна допомога. Ще трохи, і він відключиться. А вирубатись зараз було ніяк не можна, він був упевнений, що за ним все ще ведеться гонитва. Намагаючись утримати себе у свідомості, він підняв праву руку і накреслив у повітрі трикутник із крапкою у центрі. Лінія пряжі засяяла і набула форми ворона.

- Перенеси мене... - наказав сприган.

- Крооооууу… - протягнув ворон, - дай вгадаю. Я все-таки мала рацію.

- Лелія, у мене немає на це часу, перенеси мене! – наполегливо повторив він.

- Та як скажеш, - ворон змахнув крилами і тихо додав, - ідіот.

***

Перевалило за північ. У гуртожитку Опівнічного факультету світло горіло лише в одному вікні. На другому поверсі, за крайніми дверима, кімнату міряла кроками Рейна Леарлес. Іфалія спостерігала за її різкими рухами з ліжка.

- Рей, твої студенти - нарешті сказала вона, - вони розгублені. І, мені здалося, навіть трохи пригнічені.

- Ох, благаю тебе, - фиркнула дівчина, - ось тільки ти мені моралі не читай.

- А може, тільки мої нотації тобі й потрібні?! Може я єдина, хто має шанс до тебе достукатися?

- Іф…

- Рейно, це першорічки! Згадай себе, га? - продовжила Іфалія, не звернувши увагу на обурення і протести подруги, - ось серйозно. Ти не за один день стала такою… заразою.

- Ну дякую…

- Вони налякані, Рейно! А ти ще запропонувала їм факультет змінити… Дай їм шанс.

- А може це і є їхній шанс, Іфа? - Рейна стала гасати по кімнаті швидше, розмахуючи руками, - змінити факультет! З опівнічного факультету нічого хорошого не виходить!