4.2

Світло повернулося майже одразу. Магічні ліхтарі вздовж галереї мигнули, кілька разів нервово сіпнулися і знову засвітили рівним теплим сяйвом.

Навколо одразу піднявся шум.

— Це нормально?!

— Чому згас захист?!

— Хто відповідає за контури?!

— Я ж казав, що не треба було вішати ілюмінацію на стару лінію!

Десь неподалік хтось уже почав дуже емоційно звинувачувати когось у “неправильному розподілі потоків”. Крістіан глянув угору.

— Справді погано?

Віррая трохи помовчала.

— Поки не знаю.

Лен уважно дивився на неї ще кілька секунд, потім тихо сказав:

— Ти зараз виглядаєш так само, як післі Інферону.

Катріна помітно скривилася.

— Оце зараз був дуже поганий комплімент.

— Я не робив комплімент.

— Це ще гірше.

Поруч пройшла чергова група аристократів. Розкішні тканини. Герби. Охорона. Дорогі артефакти. Віррая ковзнула по них поглядом і раптом трохи оживилася.

— До речі… — вона подивилася на батька. — Я хотіла познайомити тебе з однією людиною.

Крістіан ледь помітно примружився.

— Звучить небезпечно.

— Вона моя сусідка.

— Це звучить ще небезпечніше.

Катріна тихо засміялася.

— Повір, там усе складно. Але, якщо вдасться домовитися, це знизить ціну на магічні акумулятори вдвічі.

Віррая вже рушила вперед крізь натовп. Неподалік біля однієї з колон стояла висока темноволоса дівчина в темно-синій сукні. Абсолютно спокійна. Абсолютно холодна. І з таким виразом обличчя, ніби весь навколишній світ особисто її дратував - Рейна Рон. Саме в цей момент вона щось дуже сухо пояснювала нещасному юному аристократу, який уже виглядав так, ніби шкодує про всі свої життєві рішення.

— …і якщо ви ще раз назвете це “камінчиками”, я почну пояснювати різницю між природними кристалами й синтетичним сміттям уже практично.

Юнак зблід. Віррая підійшла ближче.

— Рейно.

Та перевела погляд.

— О. Це ти.

Тон був приблизно таким самим теплим, як зимовий вітер у горах. Катріна тихо пробурмотіла:

— Дивно. Сьогодні вона навіть привітна.

Рейна проігнорувала це з величчю людини, яка давно звикла до існування Катріни.

Віррая повернулася до батька.

— Це Рейна Рон.

Крістіан ледь нахилив голову.

— Принцесо.

Рейна повторила жест.

— Ваша імператорська величносте.

На секунду запала дуже коротка, але дуже політична тиша. А потім очі Крістіана ледь помітно звузилися. Бо він уже помітив герб. І зрозумів, хто саме стоїть перед ним.

— Рон… — задумливо повторив він.

— Так, — абсолютно спокійно відповіла Рейна. — Ті самі Рон.

Катріна скосила погляд на Вірраю.

— О, зараз почнеться.

— Угу.

І вони обидві вже дуже добре знали цей вираз обличчя Крістіана. Вираз людини, яка щойно побачила потенційно дуже вигідну торгову угоду.

Через хвилину поруч уже стояли батько Рейни та її мати і ще двоє дипломатів і якийсь нещасний секретар, який відчайдушно намагався все записувати усе, що втлітає з рота його короля.

Розмова почалася майже миттєво.

— Наскільки я пам’ятаю, ваші родовища зараз найбільші в секторі східних переходів?

— Найбільші підтверджені.

— І ви досі закуповуєте драконячу луску через посередників?

— На жаль.

Катріна тихо видихнула.

— Все. Ми їх втратили.

Віррая задумливо дивилася вбік. Політичні розмови її цікавили приблизно так само, як: бухгалтерія, податкові звіти чи академічний етикет. Але дещо інше зараз турбувало її значно більше - магія.

Шум став сильнішим. Набагато.

Віррая повільно підняла голову. Ліхтарі вздовж галереї знову мигнули. Ледь помітно.Майже непомітно для інших. А потім один із захисних кристалів біля стіни раптом вкрився тонкою сіткою чорних тріщин.

Віррая різко завмерла. В її голові вже, з шаленою швидкістю, пролітоало усе, що вона знала про рідкісні види мракобісів. Катріна це помітила одразу.

— Вірр?

Вона не відповіла. Бо дивилася вже не на кристал. А на власне відображення у високому темному вікні.

Точніше… Не зовсім на власне. На мить їй здалося, ніби позаду в склі промайнула якась тінь: довга, розмита, неправильна.

І зникла.

Віррая повільно примружилась.

— Ні… — дуже тихо сказала вона.

Катріна одразу стала серйозною.

— Що?

Віррая не відривала погляду від вікна.

— У нас проблеми.

- Хто б сумнівався...

***

Музика в головному залі раптом урвалася. Не повністю. Просто, один із інструментів різко видав такий звук, ніби його одночасно: задушили, прокляли і кинули зі сходів. Після чого половина оркестру збилася з ритму.

У залі запала коротка розгублена тиша. А потім музиканти героїчно спробували зробити вигляд, що так і було задумано.

Не вийшло.

Віррая вже майже не слухала розмову про: драконячу луску, кристали, бартер, мита, маршрути через переходи. Бо тепер проблема була очевидною. Магічний фон академії буквально “плив”: нестабільно, ривками, наче щось постійно втручалося в роботу контурів.

І найгірше —це вже почали помічати інші. У дальньому кінці галереї двоє викладачів сперечалися біля арканного світильника, який то згасав, то знову спалахував.

— Я ж казав, що контур перевантажений!

— Він не перевантажений, він поводиться так, ніби хтось постійно збиває резонанс!

— Це неможливо!

— Я буквально дивлюся на це зараз!

Поруч одна зі студенток раптом скрикнула. Її декоративне заклинання замість іскристих квітів створило в повітрі щось дуже схоже на маленький вибух.

На щастя, без жертв. На жаль — із димом.

Катріна мовчки провела поглядом чорну хмарку під стелею.

— Академія тримається краще, ніж я очікувала.

— Це ще не почалося, — тихо відповіла Віррая.

Катріна одразу повернула голову. Тон їй дуже не сподобався. Віррая швидко оглядала зал: ліхтарі, аркани, захист, потоки. І тепер картина нарешті починала складатися. Це не було помилкою тих, прокладав енергетичні канали, не було їхнім перевантаженням чи аварією. Щось чуже втручалося в структуру магії, збивало резонанс, руйнувало правильність аркани. Саме тому, чим складніше заклинання — тим гірше воно працювало.