4.1

Десь у місті

Дощ ішов уже третю годину поспіль. Не сильний. Не злива. Такий — дрібний, настирливий, холодний. Він перетворював вузькі вулички нижнього району на суміш багнюки, сміття і дуже сумнівних запахів.

Таверна “Сліпий сом” виглядала саме так, як і повинна виглядати таверна з назвою “Сліпий сом”: кривий дерев’яний ґанок, перекошена вивіска, брудні вікна. Ідеальне місце для людей, які не хочуть, щоб їх бачили.

Усередині було шумно. Хтось грав у кості. Хтось уже спав обличчям у тарілці. У кутку двоє портових вантажників дуже емоційно намагалися пояснити одне одному, хто саме кого першим образив ще минулого тижня.

Саме тому ніхто не звертав уваги на двох людей за дальнім столиком.

Чоловік сидів спиною до стіни. Темний плащ, рукавички, капюшон, що приховував обличчя. Навіть голос у нього був якийсь… непомітний. Надто спокійний для такого місця.

Жінка навпроти нервово крутила келих у пальцях.

— Ти певна? — тихо запитав чоловік.

— Абсолютно.

— Мисливці?

Жінка пирхнула.

— Ці вискочки? Не сміши. - Чоловік нічого не відповів. — Я перевірила все, що могла. Одна з них взагалі на флористиці.

На секунду запала тиша. Десь неподалік голосно грюкнула об підлогу кружка.

— На… чому? — навіть крізь спокій у голосі чоловіка промайнула легка розгубленість.

— Бо вона слабка, очевидно, — жінка знизала плечима. — Її результати смішні. Частина викладачів узагалі не розуміє, як її сюди пустили.

— А друга?

— Немагічка з манерами вуличної найманки.

Чоловік тихо постукав пальцями по столу.

— Тобто Орден прислав двох дівчат, одна з яких пересаджує клумби, а друга, ймовірно, б’є людей стільцями?

— Приблизно так.

Уперше за всю розмову чоловік тихо засміявся. Коротко, майже беззвучно. І від цього сміху жінці стало якось не по собі.

— Шкода, — сказав він.

— Чого саме?

Чоловік трохи нахилив голову.

— Я вже приготував для мисливців сюрприз.

Жінка примружилась.

— Настільки поганий?

— Настільки цікавий.

За вікном гримнуло. На мить таверну залило холодним білим світлом. І в ту коротку секунду жінці здалося, ніби тінь чоловіка на стіні смикнулася трохи пізніше за нього самого.

Вона різко відвела погляд.

— Тільки без фанатизму, — тихо сказала жінка. — Нам потрібен хаос, а не різанина.

— Одне одному не заважає.

— У академії будуть королі.

— Саме тому все має пройти ідеально.

Жінка якийсь час мовчала.

— А дівчина?

— Її заберуть під час паніки.

— Ти впевнений, що мисливці не втрутяться?

Чоловік знову тихо засміявся.

— Якщо все піде правильно, у них буде значно цікавіша проблема. Хоча, вони цю проблему не переживь. Можеш їх викреслити з рівняння. - Він підвівся: спокійно, без поспіху. Поклав на стіл декілька монет. — Передай нашим друзям, що час настав.

— А якщо щось піде не так?

Чоловік завмер на секунду.

— Це ж академія юних чарівниць, — спокійно промовив він. — Що там взагалі може піти не так? - І вийшов під дощ.

Жінка ще декілька секунд дивилася йому вслід, а потім повільно перевела погляд на власне відображення у темному вікні.

І лише тепер помітила, що її руки трохи тремтять.

5 вересня

Тіррас. Палац імператора

Величезні вікна палацової зали виходили на вечірній Тіррас.

Місто світилося. Тисячі магічних ліхтарів тягнулися вздовж багаторівневих вулиць, мостів і повітряних переходів, гублячись десь між шпилями веж та сріблястими потоками маговозів.

Далеко внизу шуміла столиця Трьох Світів, а тут, нагорі, було тихо. Імператор Крістіан дю Валь стояв біля столу, переглядаючи тонку стопку документів.

Навпроти, з абсолютно непристойно розслабленим виглядом, сидів Лен III і методично знищував вміст вази з фруктами.

— Я починаю підозрювати, — спокійно промовив Крістіан, не відриваючи погляду від паперів, — що ти прийшов у Тіррас виключно для того, щоб безкоштовно їсти мої персики.

Лен задумливо подивився на фрукт у руці.

— Наклеп.

— Ти вже з’їв половину.

— Бо друга половина недостатньо стигла.

Крістіан важко зітхнув.

— І це говорить король.

— Саме тому й говорить. Простолюдин би мовчки страждав.

Імператор фиркнув, відкладаючи документи.

— Як Гарон?

— Стоїть. Не вибухнув. Уже успіх.

— А серйозно?

Лен трохи повів плечем.

— Тихо. Після Воледару всі різко згадали, що мракобісів краще не розводити у промислових масштабах.

— Дивовижне відкриття.

— Так. Людство майже наздоганяє очевидне.

Крістіан ледь усміхнувся. Саме в цей момент повітря над столом м’яко спалахнуло золотавим світлом. У просторі розгорнулися два ідеально однакові конверти: темно-синій папір, срібне тиснення, живі магічні печатки.

Лен скептично примружився.

— О, ні.

Крістіан уже впізнав герб.

— Академія юних чарівниць.

— О, точно “ні”.

Імператор зламав печатку. Пробігся поглядом по тексту.

— Урочистий бал на честь початку навчального року.

Лен повільно відклав персик.

— І як тобі вдалося засунути цих двох вертихвісток у настільки шляхетний заклад?

— Не мені дякуй, — спокійно відповів Крістіан. — Це була ідея пана Сада.

Лен коротко засміявся.

— Схоже, наша чарівна парочка умудрилася дістати і його.

— Щеб, ці дві ходячі катастрофи умудрилися рознести половину цвинтаря Тіррасу, полюючи, заміть - безкоштовно, на якогось там туманника.

— Жах. Цеж які колосальні збитки для ордену... І тому він відправив їх у місце, де половина студенток падає в непритомність від неправильно складеної серветки. Не думав що Нар Сад настільки витончений садист.

Крістіан повільно сів у крісло.

— Ти перебільшуєш.

— Крістіане, я бачив, як Віррая “акуратно тренувалася”.

Імператор потер перенісся.

— Я теж.

— І після цього ти відправив її в академію юних чарівниць?