3.3

Десь у місті.

Вони зустрілися в малопомітній корчмі, де часто зустрічаються різні люди, котрим не потрібно, щоб хтось пхав свого носа в їхні справи. І навіт. В таких умовах, вони не стали розкриватися одне одному, призовуючи свої обличчя від важкими темними капюшонами.

- Здається у нас проблеми. - Промовив тихий жвночий голос. - Здається ректор звернувся за допомогою до мисливців.

- З чого ти це взяла? - Відповів їй чоловічий голос.

- Вони з'явилися в академії, і вже здали таємний прохід ректорові.

Чоловік роздумував якийсь час.

- Дізнайся про них все що зможеш.

- Гаразд. Мене хвилює, чи не стануть вони на заваді нашим планам. До балу залишилося не багато часу.

- Мисливці не втручаються в справи живих. Це непорушний закон. Проте, зайва пересторога не завадить. Я відволічу мисливців...

3 вересня

Академія юних чарівниць.

Цього разу Амадей Дайн не став тримати студенток в коридорі, спілкуючись з ними наодинці. Натомість, він зібрав їз усіх в академічному саду. Та повів їх не у квітучу його частину з алеями та лавками, а в іншу, що розташовувалася осторонь від від основної території академії, і мада суто практичні цілі. Ніякої естетики, ніякої романтики. Виключно практичні цілі.

Тепле сонце перших днів осені вже піднялося високо над горизонтом. На деревах наливалися червоним сяйвом яблука та достигали груші. На квітниках квітли чорнобривці та айстри.

Амадей Дайн виглядав людиною, яка щиро отримує задоволення від того, що інші зараз будуть страждати. Не фізично — до такого тут ще не дійшли, — але морально точно.

Студентки, зібрані в саду, стояли рівними рядами, намагаючись виглядати так, ніби вони тут за власним бажанням, а не тому, що їх сюди пригнали. Хтось крутив у руках мереживну хустинку, хтось демонстративно не дивився на землю, де доведеться працювати, а хтось уже тихо панікував.

— Пані, — почав Дайн, прогулюючись перед строєм, заклавши руки за спину, — правитель — це не лише титул, бали та гарні сукні. Це ще й відповідальність. І, що найгірше, робота. - Він зробив паузу, щоб ця думка встигла травмувати ніжні душі. — Сьогодні ви дізнаєтеся, чим живуть ваші піддані. А саме — сільським господарством.

Легкий колективний жах пройшовся рядами.

— Ваше завдання — зібрати урожай яблук. Але, — він підняв палець, — використовуючи виключно магію. Жодних рук, жодних драбин, жодних слуг, "зробіть за мене”.

Тепер вже паніка стала відчутною навіть без артефактів.

— Починайте.

Катріна стояла, склавши руки на грудях, і дивилася на яблуні так, ніби ті особисто її образили.

— Я тебе зараз зненавиджу, — тихо промовила вона.

— За що? — невинно запитала Віррая.

— За те, що ти маг. Причому не просто маг, а ходяче стихійне лихо. А я — ні. І моя “чарівна паличка” уміє максимум щось підпалити або відрізати комусь голову. Яблук вона, на жаль, не знімає.

Віррая ледь скривилася.

— Логічно. Хоча, технічно, якщо дуже постаратися, можна і зняти… разом із деревом.

— Не перебільшуй.

Віррая повернула до неї голову і підняла брову.

— Інферон пам’ятаєш? — Реактор пам’ятаєш?

— Ту милу територію радіусом у п’ятнадцять миль, де після тебе навіть трава подумала, що жити — не її покликання?

Віррая зітхнула.

— Там були обставини. Ти ж знаєш...

— Ага. І мракобіс, втебе вдома, якого навіть боги смерті обминають, теж був “обставинами”?

— Він перший почав, — спокійно відповіла Віррая. - Я цого в Тіррас не кликала.

— Я навіть не сумніваюсь, — фиркнула Катріна. — Коротше, геніє магії, давай без філософії. Що мені робити?

Віррая трохи помовчала, а потім кивнула.

— Гаразд, слухай.

Вона розвернулася до сестри і перейшла в звичний для себе тон пояснень.

— Левітація. Базова річ. Суть проста: ти створюєш керований потік сили, який змінює природний рух об’єкта і задаєш йому напрям.

— Тобто, я маю переконати яблуко, що воно більше не хоче бути на дереві?

— Можна і так сказати, — ледь посміхнулася Віррая. — Далі. Жест — ось такий.

Вона плавно провела рукою вгору.

— Слово-тригер… — тихо вимовила формулу. — І головне — контроль. Не рвати, не тиснути, а саме піднімати.

Катріна скептично примружилася.

— Ти зараз це так спокійно пояснюєш, ніби це не ти випадково зносиш половину ландшафту, коли “трішки не так відчула потік”.

— Я вже значно краще контролюю, — спокійно відповіла Віррая.

— О, ну тоді я спокійна.

— І правильно.

— Це був сарказм.

— Я зрозуміла.

Віррая обрала найближчу яблуню.

Підняла руку, зробила жест і тихо вимовила формулу.

Яблука на гілках здригнулися.

— Бачиш? — сказала вона. — Все просто.

Катріна вже хотіла щось відповісти, але раптом нахилила голову.

— Вірр…

— Що?

— Ти зараз точно контролюєш потік?

— Звісно...

— Вірр…

— Що?

— А земля повинна так тріщати?

Віррая опустила погляд. Земля розходилася глибокими нерівними тріщинами.

— Я… — почала вона, — здається... - Коріння яблуні з хрускотом вирвалося із землі. — …забула від’єднати підживлення.

— Звідки?!

— Від себе.

— Чудово!

Яблуня плавно піднялася в повітря, на секунду — красиво. Навіть дуже. А потім…

— Вірр, гальмуй!

— Я гальмую!

Дерево рвонуло вгору з такою швидкістю, ніби його щойно образили.

— Лягай!

Катріна різко потягнула Вірраю вниз.

Яблуня, обертаючись, пролетіла над садом, над клумбами і алеями, і з усією величністю катастрофи врізалася у верхівку башти академії.

Глухий удар рознісся по всій території.

Декілька яблук, не витримавши драматизму моменту, відокремилися і впали десь у кущі.

Тиша. Глибока. Абсолютна. Навіть птахи вирішили, що сьогодні краще мовчати.

Катріна повільно підвела голову, подивилася на башту, з якої тепер стирчала яблуня.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — я навіть не здивована.