Глава 46. Рішення опікуна.

Ейден Ллойд
Вона злякано подивилася, коли нарешті здогадалася, що, говорячи про нареченого, я мав на увазі себе.
Думка про шлюб не давала мені спокою відтоді, як ми зустрілися у Його Величності, коли той цілком прозоро натякнув, що не заперечуватиме проти такого варіанту.
Я ніколи не прагнув пов'язувати себе подружніми узами, але після лабіринту все змінилося. Утримати її поруч із собою можна лише так. І нікому іншому я її не віддам, навіть під загрозою смерті. Бажання бачити її, торкатися, захистити від будь-яких небезпек, слухати її голос і дзвінкий сміх стало настільки сильним, що нутрощі скручувало тупим, ниючим болем.
Я остаточно переконався, що моє рішення правильне, і тоді, коли Раймонд Дейлар, залишаючи дім після подорожі спогадами Міранди, мимохідь сказав:
— Якщо чогось або когось, — він виразно наголосив на останньому слові, — хочеш, то просто забери собі. Навіть якщо цей хтось буде проти. Все, мовчу, пішов.
Я подумки посміхнувся. Мені як нікому іншому відомо, яким саме способом він сам одружився.
Залишалося подати моє рішення Міранді. І, зважаючи на її реакцію, воно її шокувало. Нічого, звикне.
Як її опікун, я можу підписати всі документи про шлюб, і вона вийде за мене, навіть не збагнувши цього. До речі, думка непогана.
— Чого це ви посміхаєтеся? — з підозрою спитала Міранда. — Невже подумали про щось хороше?
— Саме так, — ліниво відповів я. — Розглядаю варіанти, і один із них мені подобається найбільше.
— Не кажіть, не треба! — поспіхом вигукнула вона, виставивши руку вперед. — У вас знову стали злі очі, а це означає, що ви задумали щось погане. Відмовтеся від цієї думки!
— Я подумаю, — сухо відповів я. — Раз тебе так налякала думка про мене, не поділишся, чому?
Вона відвела погляд на рожеві кущі й розгублено прикусила губу. Невинний жест, але до біса спокусливий і привабливий.
— Ви хороший, — знову завела вона, мов заведена іграшка, обережно зиркаючи на мене. — Але ж це неправильно! І ви старші! І я вже звикла до вас як до опікуна…
— Я старший за тебе на тринадцять років, — холодно сказав я. — І яке це має значення? Звикла до опікуна — звикнеш і до чоловіка. Я не бачу жодної проблеми.
Я зробив крок уперед, ставши за її спиною. Міранда ледь здригнулася, але тікати їй було нікуди — попереду кущі. Рум'янець поповз її оксамитовою шкірою, і мені так сильно захотілося до неї доторкнутися, що перехопило подих. До мого слуху долинув ніжний, тихий стогін.
Уява миттєво намалювала картину шлюбної ночі, наповненої стогонами Міранди. Приплив бажання виявився надто сильним, кров зашуміла у вухах, тож мені довелося відступити, щоб не зірватися.
— Ми йдемо назад? — несміливо спитала вона.
Чого вона боїться? Я ж і пальцем її не торкнувся, жодного поганого слова не сказав. А все одно відскакує від мене, ніби я наступаю на неї з ножем.
— Йдемо, — процідив я крізь зуби і рушив уперед.
Здам її з рук у руки монашці, а вдома влаштую допит із подробицями. Тиснути не буду, але й залишати все так не збираюся.Дорея знайшла нас раніше, ніж ми підійшли до відгородженої зони чаювання.
— Мірандо, де тебе носить?! — зашипіла вона, налякано зиркаючи в мій бік.
— Погано за нею наглядаєте, — сухо повідомив я. — Лише відвернулися, а її дядько вже схопив. Довелося відбивати. Нікуди вас відпускати не можна — вічно в якусь халепу потрапите.
Монашка завмерла, кліпаючи круглими очима. Зблідла, потім почервоніла й сплеснула руками:
— Як це — відбивати? Дядько щось тобі зробив? Та на нього ж заявити треба! Напад серед білого дня, який жах!
Я уважно оглянув майданчик, де стояли шатра.
Людей багато, місце відкрите й добре проглядається. І легко прострілюється. Якщо Філіп має намір залишити спадок Міранди у своїх руках, її смерть його теж влаштує. Це навіть простіше, ніж видавати її за кузена-недоумка.
— Збирайтеся додому, — наказав я. — Досить прогулянок. Я особисто супроводжу вас назад.
— Чому така поспішність? — трохи засмучено спитала Міранда, і її губи затремтіли. — Лише через дядька? Але ж ви його прогнали, він не наважиться повернутися…
Дорея миттєво сердито її смикнула:
— А хто знає, що в голові у твого дядька? А раптом він когось найняв — як я тебе врятую?
— Пане Ллойд! — пролунав жіночий голос, і до нас поспішила пані.
Здається, це Белла Дортіс, розпорядниця подібних заходів. Немов за командою, на нас одразу ж уставилися сотні очей.
— Яке щастя, що ви прийшли! — проспівала Белла, підходячи ближче. — Ви неодмінно повинні залишитися! Кілька молодих людей зацікавилися Мірандою й хотіли б переговорити з вами. Дозвольте, я вас познайомлю, але суворо по черзі! А то ще не вистачало нам тут битв за серце прекрасної принцеси!
Вона засміялася зі свого жарту, а Міранда кинула на мене пильний погляд.
Мимоволі посміхнувшись, я холодно сказав Беллі:
— Передайте їм, що вони запізнилися. Міранда незабаром виходить заміж.