Глава 43. Порятунок та втеча .

— А тепер відпустіть Міранду, — тим самим рівним тоном продовжив опікун, — і тоді я не спалю вам обличчя.
Дядько різко обернувся на звук голосу, рвучко смикнувши мене за собою.
Ейден Ллойд стояв у тіні розлогого дерева, схрестивши руки на грудях, і дірявив нас неприязним поглядом.
Від полегшення в мене мало не підкосилися ноги, але рука, що стискала мій лікоть, тримала міцно.
— Все ж таки примчав, — шумно видихнув Філіп. — Маячок на неї повісив, чи що?
Опікун зневажливо хмикнув, закочуючи очі:
— Думка непогана. Можливо, так і зроблю.
Він розкрив долоню — на ній одразу спалахнула вогняна куля. Підкидаючи її, мов м’яч, Ллойд продовжив:
— Я не жартую, дядечку. Не відпустиш — решту життя проведеш на лікарняному ліжку.
Філіп із несподіваною спритністю смикнув мене вперед, виставляючи перед собою, мов щит. Його руки так боляче стиснули мою талію, що стало важко дихати.
— А тепер спробуй, цуценя! — переможно вигукнув дядько. — Зіпсуєш дівці обличчя — навіть продати не зможеш!
Я в паніці дивилася на Ейдена, задихаючись від жаху. Його обличчя стало холодним і відстороненим, майже байдужим. Лише примружені очі спалахнули відкритою люттю.
— Яка зворушлива турбота про племінницю, — майже виплюнув він. — Не родина, а мрія.
— Та що ти взагалі знаєш про родину?! — закричав Філіп мені просто у вухо, втискаючи пальці під ребра. — Ти сам без роду й племені!
Я скрикнула й вчепилася в його руки, намагаючись відірвати їх від себе. Дядько навіть не звернув уваги — лише стиснув сильніше, змусивши мене знову застогнати від болю.
— Відпустіть, будь ласка… — благала я крізь сльози. — Мені боляче…
Філіп трохи послабив хватку, і я змогла вдихнути.
— Пробач, люба, — прошипів він. — Але твій опікун сам мене змусив. Скажи-но, ці милі подряпини на його обличчі — справа твоїх рук? Він напав на тебе, намагався взяти силоміць, так? А ти захищалася? І тепер хочеш, щоб я забрав тебе від цього покидька? Говори!
Він так сильно мене смикнув, що зуби ледь не клацнули. Ейден рвонув до нас, але Філіп знову втиснув пальці мені під ребра, змусивши застогнати.
Опікун зупинився за метр від нас, з тривогою дивлячись на мене, а по його плечах пробігли язики полум'я.
— Я зро-о-озумів, — протягнув дядько зі сміхом. — Ось де твоє вразливе місце! Оце худорляве дівчисько!
— Я передумав, — з люттю заричав Ллойд. — Я тебе вб’ю.
— А ось погрожувати не варто, — відповів дядько, обхоплюючи мене за талію однією рукою й притискаючи так близько, що в спину вп’ялися ґудзики його піджака. — Ти ще не знаєш, на що я здатний!
— Здогадуюсь, — процідив опікун, роблячи крок уперед. — Думаю, Девід Рош охоче розповість, хто замовив напад на родину Доусон одинадцять років тому.
Руки Філіпа помітно затремтіли. Вільною рукою він зім’яв тканину мого рукава й відступив.
— Я не знаю цієї людини, — пробурмотів він, витираючи об мене спітнілу долоню. — Що ти таке верзеш?
— Відпусти її — і я дозволю тобі прожити ще кілька днів, — прошипів Ллойд, знову крокуючи вперед.
На його плечах і руках знову спалахнуло полум’я, швидко набираючи сили. Обличчя обдало жаром, і якщо опікун остаточно зірветься в неконтрольовану лють, він спалить і мене разом з усім.
— Відпустіть мене, — поспіхом заговорила я, від страху не розуміючи, що взагалі кажу. — Хіба ви не бачите, що він не відступить? Невже я варта того, щоб ви втратили життя? Повірте, Ллойд — страшна людина. Для нього вбити — раз плюнути, точно кажу! Давайте просто розійдемося й удамо, що нічого цього не було!
Філіп затремтів і пронизливо закричав:
— Я маю право захищати своє! Міранда — частина родини і повинна бути з нами!
Обличчя опікуна скривилося від неприязні, і полум’я на його плечах згасло. Він знову розкрив долоню, на якій спалахнула вогняна куля, і сухо попередив:
— Прислухайся до племінниці, Філіпе. Це твій останній шанс.
— Хай тобі грець, — прошипів Філіп. — Забирай дівку! Але пам’ятай — ми ще не закінчили! Я повернуся по своє, і ти сам віддаси мені її в подарунковій упаковці! Побачиш!
Він так сильно штовхнув мене в спину, що я полетіла вперед і боляче врізалася носом у груди Ллойда. Той різко наказав:
— За спину! — і відштовхнув мене вбік.
Вогняна куля на його руці почала набувати загрозливих розмірів, але дядько дістав щось із кишені й кинув собі під ноги. За мить його огорнув густий дим, а коли він розвіявся, Філіп зник.
— Чорт забирай! — вилаявся Ллойд і жбурнув кулю туди, де дядько стояв хвилину тому.
Полум'я розлилося доріжкою, але швидко згасло.
— Що це було? — прошепотіла я.
— Зілля або артефакт, — зло відповів опікун, повертаючись до мене. — На чорному ринку можна знайти що завгодно.
Я обхопила себе руками, намагаючись стримати тремтіння і заспокоїтися. Ноги ледь тримали, а під ребрами неприємно нило. Напевно, до вечора там будуть темні синці.
— Дякую, — цокаючи зубами, прошепотіла я. — Мені було дуже страшно…
Сльози гарячим потоком покотилися по щоках — вже від полегшення, що все скінчилося. Обличчя Ллойда трохи пом’якшало, але залишалося суворим. Чорний одяг робив його ще загрозливішим: на лобі залягла зморшка, очі хижо примружені, щелепи стиснуті.
— А тепер, радість моя, починай пояснювати, як ти вляпалася в цю історію. І будь переконливою, інакше я за себе не відповідаю.