Глава 42. Невдале викрадення та погрози.

— Дядьку Філіпе, — крізь зуби прошепотіла я, — ви робите мені боляче!
Він відпустив мене й улесливо заговорив:
— Пробач, люба, я не хотів! Це від радості, що бачу тебе!
Я відступила на кілька кроків і холодно спитала:
— Чого ви хочете?
Філіп одним кроком скоротив відстань між нами, знову підхопив мене під руку — цього разу делікатніше — і повів алеєю всередину парку.
— Чого я можу хотіти, моя мила? Лише возз’єднання родини, звісно ж!
Я спробувала впертися й не йти з ним, але він був значно сильніший. Повз нас проходили прогулянкові пари, і ніхто не звертав уваги на те, як дядько фактично тягне мене за собою.
— Відпустіть, — вимагала я. — Інакше я закричу! Ви одинадцять років не цікавилися моєю долею. Що сталося тепер, що ви раптом про мене згадали?
Дядько зупинився, важко дихаючи. Від його липкої усмішки мене пересмикнуло, і я пошкодувала, що поруч немає ні Ллойда, ні хоча б Дореї.
— Хтось наговорив тобі всіляких нісенітниць про нас, — перевівши подих, Філіп знову рушив уперед, і я була змушена йти за ним. — Ми чекали, поки ти закінчиш навчання, щоб забрати тебе додому. Його Величність, мабуть, забув, що в тебе є родичі, тому й призначив тобі опікуна помилково!
— Куди ви мене тягнете? — прошепотіла я, відчуваючи, як його пальці стискають мій лікоть дедалі сильніше. — Я тут не одна, мене шукатимуть!
— Ти скажеш усім, що хочеш жити з родиною, і крапка, — дядько знову зупинився, переводячи подих. — Ллойд нічого не зможе зробити, якщо ти сама від нього підеш. І я дуже раджу тобі так і вчинити.
Він раптово загрозливо посміхнувся, а його очі наповнилися люттю.
— Чому я маю так робити? — несміливо спитала я, озираючись.
А раптом Дорея пішла мене шукати? Або можна покликати когось на допомогу? Але, на жаль, ми зайшли в дуже густі зарості, де не було жодної душі.
— Слухай мене, дівчисько, — гаркнув Філіп. — Мені до біса не хочеться з тобою возитися, але я не дозволю тобі зруйнувати все, що я створив такою важкою працею!
— То ви про спадок говорите? — приголомшено вимовила я. — Все через нього, так? Тому ви й притягли свого Берта, щоб через нього запустити руки в статки моїх батьків?
— Це не твої гроші, — різко обірвав дядько, нервово озираючись. — Це гроші мого брата, які він заробив завдяки мені! Я порекомендував його на службу при дворі! Я! І що натомість? Він крутив політичні справи в мене за спиною й не ділився! А ти вся в нього — така ж невдячна! Інша на твоєму місці ноги цілувала б за те, що я забираю її в родину!
Саме тепер я відчайдушно шкодувала, що поруч немає опікуна. Він би не віддав мене на поталу цьому божевільному родичу.
Але Ллойда не було, і відчай накрив з головою.
— Я нікуди з вами не піду! — я спробувала відштовхнути його, але він ще дужче стиснув мій лікоть, так що рука майже заніміла. — Негайно відпустіть мене, інакше я здійму крик!
— Крикнеш — нарікай на себе, — пригрозив дядько, боляче смикнувши мене. — Не смій погрожувати старшим, бо влаштую таку науку, що тиждень сісти не зможеш!Він виглядав абсолютно божевільним: волосся розтріпалося, в кутиках рота виступила слина, а очі скажено бігали. Стало по-справжньому моторошно.
— Опікун мене не віддасть, — прошепотіла я, стримуючи сльози. — Він не повірить, що я сама до вас пішла, і забере мене, хай де ви мене сховаєте!
— Опікун, кажеш? — передражнив мене дядько, корчачи гримаси, мов зловісний блазень. — Опікун — усе! У твоїх же інтересах іти тихо й по-доброму, інакше Ллойд забере тільки твоє бездиханне тіло. Зрозуміла? Думаєш, я сюди жартувати прийшов?
— Ви вб’єте мене так само, як моїх батьків? — викрикнула я, сподіваючись, що він від несподіванки випустить мій лікоть і я зможу втекти.
Та дядько раптом зблід, а на шиї набрякли жили. Він ухопив мене за підборіддя, боляче задер голову вгору й прошипів:
— Замовкни, дурепо, і стеж за язиком! Інакше закінчиш у канаві, як бездомний пес!
Я судомно ковтнула, дивлячись у його безжальні очі, й усвідомила: цей чоловік не зупиниться ні перед чим заради своєї мети. Якщо він вирішив заволодіти мною — так і буде. Живою чи мертвою — йому байдуже.
— Я зрозуміла, — голос тремтів від жаху. — Відпустіть… мені боляче.
Дядько задоволено посміхнувся й прибрав руку.
— Отак із вами, бабами, і треба, — самовдоволено процідив він. — Ви тільки силу й розумієте. Ні на що не здатні, лише пищите й удаєте з себе бозна-що! Рухайся, чого стала?
Він смикнув мене за собою, і я впала на коліна, заплутавшись у подолі й скрикнувши від несподіванки.
— Та тихіше ти, — невдоволено буркнув Філіп, нависаючи наді мною, мов кат над приреченим. — Чого розкрикуєшся? Якщо поводитимешся добре, ніхто тебе не скривдить. Вийдеш за Берта, сидітимеш удома й народжуватимеш дітей, а в чоловічі справи не лізь. Зрозуміла?
Я кивнула, прикусивши губу. Коліна пекли, а долоню, яку я виставила під час падіння, боляче подряпало об дрібне каміння. Лише б не розплакатися перед ним, не показати, що я налякана до смерті.
— Ось і розумниця, — задоволено мовив дядько, не надто обережно допомагаючи мені підвестися. — А то «опікун»! А що опікун? Ти про нього взагалі щось знаєш? Хоч раз задумувалася, якими темними справами він на життя заробляє? Скільком жінкам він долю зламав?
Я ледь встигала переставляти ноги, коли він знову потягнув мене вперед. Мене охопило дивне заціпеніння — від безвиході й усвідомлення, що моя доля вже вирішена.
— А де його колишня, він тобі не розповідав? — не вгавав Філіп. — А я скажу де! Награвся з нею, з глузду звів бідолаху — доживає віку в психіатричній лікарні! Так само хочеш?
— Захоплюючі факти зі своєї біографії я розповім Міранді сам, — пролунало з-за спини насмішкувате бурмотіння Ллоїда.