Глава 40. Чаювання.

Його грубувата прямолінійність неприємно зачепила, та я спокійно кивнула, не підводячи очей від тарілки. Не хочу давати привід для нових докорів.
— Я перевірю, — так само різко продовжив Ллойд. — Пам’ятай правила: з чужих рук їжі й напоїв не брати, наодинці ні з ким не залишатися, від монахині далеко не відходити.
— Добре, — відповіла я якомога лагіднішим голосом, на який була здатна.
— Сподіваюся, ти не змусиш мене вдаватися до крайніх заходів, — додав він, відкинув газету, підвівся й стрімко вийшов з їдальні.
Я не встигла запитати, що це за заходи. Лише почула, як гучно грюкнули вхідні двері.
Це він досі не в гуморі через те, що я вчора вигнала його з ванни? А чого він чекав? Щоб я з криком: «Любий опікуне, я вся ваша!» кинулася йому на шию? Самовпевненості йому не позичати, нічого не скажеш.
Від цих думок мене відволікла Дорея, яка спустилася на сніданок.
До приїзду екіпажу ми зачісувалися, вбиралися й голосно реготали, жартуючи одна з одної. Монахиня допомогла мені злегка підкрутити волосся, щоб воно лягало красивою хвилею, а передні пасма заколола шпильками.
— Ну ось, — задоволено мовила вона, дивлячись на мене в дзеркало. — Тепер з’явимося перед цими розцяцькованими міськими курками й заберемо всіх кавалерів! У тебе буде стільки залицяльників, що пліткарки почорніють від заздрощів.
Екіпаж домчав нас до воріт міського парку, і кучер попередив:
— Мені наказано забрати вас звідси рівно о шістнадцятій тридцять. Пан Ллойд наполіг виїхати саме в цей час і не чекати ні хвилини. Будь ласка, не запізнюйтеся.
— Який суворий, — пробурчала Дорея, коли екіпаж поїхав. — Що це з твоїм опікуном, га?
Я звела плечима, відчуваючи, як настрій починає псуватися. Монахиня потягнула мене за руку, і ми зайшли на територію парку. Уздовж доріжок стояли вказівники, щоб запрошені на чаювання не заблукали.
А заблукати там було де: територія виявилася просто величезною. Нескінченні алеї вели повз квіткові клумби і невеликі кущі. У затінку високих дерев стояли лавки, на яких сиділи парочки та мами з дітьми.
— Нам туди, — сказала Дорея, вказуючи на великі білі шатра, що виднілися в глибині парку.
Зону чаювання відгородили невисоким ажурним парканцем, а на вході в нас забрали запрошення.
Всередині вже було чимало людей. У наметах накрили круглі столи, за якими сиділи ошатні дівчата й жваво щебетали.
— Мірандо! — до нас підійшла приємна пані зі смутно знайомим обличчям. — Я рада, що ви прийшли! Розташовуйтеся, не соромтеся! Заводьте подруг, друзів або розбивайте серця кавалерам — ми всі тут саме для цього!
Вона хіхікнула і лукаво підморгнула, ніби ми знайомі вже багато років. Де я могла її бачити?
— Вона була на балу дебютанток, — прошепотіла мені Дорея. — Не пам’ятаю, як її звуть, але, здається, її родина займається благодійністю й спонсорує такі заходи.
— Звідки ти знаєш? — вражено спитала я, чемно посміхаючись людям, що проходили повз.
— Це ти на балу тільки й робила, що червоніла та танцювала, — хмикнула вона. — А я недарма стояла біля закусок: там такого наслухаєшся, якщо вуха настовбурчити!
— Зрозуміло, — мовила я. — Ходімо присядемо й озирнемося.
Поки ми пробиралися до намету, мені здавалося, що в наш бік оберталися буквально всі присутні й одразу починали шепотітися, посміхаючись.
— На нас усі дивляться! — поскаржилася я Дореї, коли ми вмостилися за вільним столиком. — Чому?
— Бо ми гарні, — миттю відповіла вона, підкликаючи офіціанта. — От і заздрять, відчувають конкуренцію.
Компанії дівчат і молодих чоловіків за сусідніми столами збуджено зашепотілися, крадькома позираючи на мене з цікавістю. Що ж, я теж роздивлятимуся їх у відповідь — нехай поламають голову, чому мені так цікаво.
Нам принесли каву з десертами, і Дорея миттєво втратила зв’язок із реальністю.
— Не з’їдай усе одразу, будь ласка, — попросила я, дивлячись, як монахиня хижо поглядає на мигдальне тістечко. — Живіт болітиме.
— Не болітиме, — відмахнулася вона, беручи омріяні ласощі. — Іди до мене, моя солоденька принадо!
Краєм ока я помітила, як до нас наближається високий стрункий чоловік у дорогому синьому костюмі.
— Мірандо, радий бачити вас тут, — вигукнув він, і я одразу впізнала в ньому Остіна Фокса. — Я вже думав, що більше вас не побачу!
— Це чому ж? — прямо запитала Дорея, уважно розглядаючи його.
— Ну як же? — трохи нервово відповів він. — Пан Ллойд дав зрозуміти, що Міранда вже не вільна.