Глава 39. Роздуми та запрошення.

Дорея знову наполегливо загупала у двері, голосно вигукуючи:
— Мірандо, у тебе все гаразд? Негайно відчиняй!
— Перестаньте говорити дурниці й ідіть! — прошипіла я до Ллойда, який, видно, в цю мить зовсім не володів собою. — Ви мене зганьбите! Я вам цього ніколи не пробачу!
Він вп’явся пальцями в моє підборіддя, змусивши підняти голову так, щоб я не могла відвернутися. Його обличчя було перекошене від люті, очі звузилися, а на скроні судомно сіпнулася жилка.
— Ми не закінчили, — люто проричав він. — Наступного разу ти так легко не відбудешся! Я змушу тебе вислухати всі мої «дурниці»!
— Відпустіть… — ледве вимовила я, тремтячи то від страху, то від холодної води, що вже почала остигати.
Ллойд різко прибрав руку, ногою відкинув стілець, яким були підперті двері до його кімнати, й пішов до себе, залишивши мене саму.
Я намагалася дихати глибоко й рівно, щоб вгамувати тремтіння. Дорея знову загупала у двері, тож довелося вибиратися, нашвидку натягнувши сукню на мокре тіло.
— Ну нарешті, — вигукнула вона, заходячи до ванної з рушниками в руках. — Я вже думала, що тобі зле стало, раз ти не відповідаєш. Мало що можуть витворяти ті ментальні штуки! А що це за стілець тут валяється?
— Почекай мене в кімнаті, я швидко закінчу і прийду, — приглушеним голосом попросила я.
Потрібно було хоча б змити з себе залишки піни й промити волосся. Знову підперши стільцем двері до кімнати Ллойда, я швидко стала під душ.
Опікун мені дістався, звісно, ще той дивак: то одне говорить, то інше — йому б голову перевірити. І якщо він серйозно вважає, що я впаду в його обійми, мов стигла груша, готова на все, то він глибоко помиляється.
І чому в нього виходить розпалювати в мені стільки емоцій? Одним поглядом, легким дотиком...
Хоча чого дивуватися — з його досвідом у стосунках. Напевно, звик, що жінки падають до його ніг і благають про увагу.
Треба тримати себе в руках і залишатися холоднокровною, щоб він не подумав, ніби я стану його здобиччю — іграшкою, з якою можна трохи погратися, а потім переключитися на когось іншого, залишивши мене збирати уламки власної репутації.
У мене інша мета — зустріти своє кохання і вийти заміж. І Ллойд не зможе цьому завадити.
Рішуче вийшовши з ванної, я взяла конверт із запрошенням і суворо заявила Дореї:
— Завтра ми йдемо на чаювання в парк. Потрібно бути гарними й милими, щоб я якомога швидше знайшла собі чоловіка. Сподіваюся, опікун із нами не піде, бо знову все зіпсує.
Я прикро прикусила губу, відчуваючи, що насправді хотіла б його там бачити. Попри поведінку Ллойда останніми днями, поруч із ним я завжди почувалася в безпеці. Ну, майже завжди. Принаймні серед великої кількості людей він був тією непорушною скелею, за якою можна сховатися будь-якої миті.
Потрібно вчитися бути самостійною:  не будуть ж піклуватися про мене Ллойд і Дорея все життя.
— Як же цікаво! — монахиня захоплено заплескала в долоні, а її очі заблищали. 

— Нові знайомства! Чаювання! Вбрання!.
— Так, — сумно відповіла я. — Все так. Ходімо спати, щоб завтра бути бадьорими.
Вона кивнула й залишила мене, приглушивши світло в кімнаті. Я висушила волосся, забралася в ліжко й заплющила очі. Дуже сподівалася, що кошмарів цієї ночі не буде.
Прокинулася рано, ніби хтось штовхнув у спину. Поспіхом полізла до шафи й прискіпливо оглянула все, що пошила для мене Клотильда.
Обрала сукню насиченого зеленого кольору з широкою спідницею, рукавами до ліктя й скромним вирізом. До неї пасували капелюшок зі стрічкою в тон і сумочка-кисет на золотистому крученому шнурі.
Розбудивши Дорею, я спустилася до їдальні на сніданок. Надія, що опікун уже поїхав до академії, не справдилася: він пив каву й читав ранкову газету.
Ніяково побажавши йому доброго ранку, я сіла трохи далі і мовчки жувала кашу, крадькома поглядаючи на Ллойда.
Виглядав він грізно: чорна сорочка щільно облягала м'язи рук і грудей, на шиї був зав'язаний короткий чорна трикутна  хустка.  Волосся зібране в низький хвіст, щелепи стиснуті, а суворий погляд блакитних очей ніби намагався спопелити нещасну газету.
— Додому маєте повернутися не пізніше п’ятої, — порушив тишу його різкий голос, і я ледь не підскочила. 

— Екіпаж прибуде о дванадцятій, відвезе вас туди й назад. Запізнишся — нарікай на себе: зустріч зі мною в лабіринті видасться приємною прогулянкою. Зрозуміло?