Глава 34. Пам'ять.

Серце калатало від дикого жаху так сильно, що майже боліло. Зуби цокотіли, руки тремтіли, а по спині ніби стікала крижана вода.
Зір насилу фокусувався, але я змогла розгледіти похмуре обличчя опікуна. Він сидів на ліжку, тримаючи мене за плечі, і в його погляді читалися розгубленість і тривога.
Дихання стало поверхневим, і я ніяк не могла взяти себе в руки та зробити глибокий вдих.
— Мірандо, — м'яко покликав Ллойд, зазираючи мені в очі, — це лише поганий сон. Тобі нічого не загрожує. Ти в безпеці.
Я не могла відвести від нього нечіткого погляду, все ще відчуваючи, як страх стискає груди залізним обручем. Сльози підступили й полилися через край, струмком покотилися по щоках. Не витримавши тиску жаху, я кинулася в обійми Ллойда, вхопилася за його шию й гірко розридалася, зарившись йому в плече.
Сильні гарячі руки негайно обвили мене, опікун підхопив і посадив до себе на коліна. Лагідно погладжуючи, він тихо шепотів заспокійливі слова, дозволяючи мені виплакатися.
— Не віддавайте мене їм, — благально просила я, задихаючись і навіть не усвідомлюючи сенсу власних слів. — Вони вбили маму й тата! Вони прийдуть по мене!
Сльози вбиралися в чоловічу сорочку, я стискала руки на шиї Ллойда з усієї сили, боячись, що незнайомці просто зараз увірвуться до кімнати, вирвуть мене з його рук і вб’ють.
— Хто — вони, Мірандо? — тихо запитав він. — Ти бачила, хто це був?
— Бачила, але забула, — прошепотіла я. — Не пам’ятаю.
Ридання почали вщухати, і я втомлено притулилася чолом до його шиї, відчуваючи, як тепло його рук зігріває й заспокоює тремтіння. Він міцніше притиснув мене до себе, даруючи дивовижне відчуття захищеності.
— Розкажи, що тобі наснилося. Тоді я зможу прогнати цей кошмар, — промовив Ллойд.
Намагаючись говорити коротко, я напівголосом передала те, що мені довелося пережити знову. Опікун слухав уважно, не перебиваючи, погладжуючи мене по волоссю.
— Цей сон снився мені ще в пансіонаті, коли я щойно туди приїхала, — завершила я. — Я лякала дівчат нічним плачем. Але потім усе якось припинилося. Не думала, що він повернеться. Вибачте, що потурбувала вас.
Я вже майже заспокоїлася і могла мислити тверезо. І перше, що усвідомила: на мені лише легка нічна сорочка. А я своїми грудьми непристойно тісно притискалася до опікуна. Та ще й сиділа в нього на колінах, немов у зручному кріслі. І це після того, як зовсім нещодавно читала йому нотації про репутацію!
— Вибачте мені, — пробурмотіла я знову, ніяковіючи й намагаючись відсторонитися.
Тепер потрібно якось дістатися до ковдри, накритися нею з головою і негайно померти від сорому.
— Тобі нема за що просити вибачення, — Ллойд утримував мене, доки я не припинила незграбні спроби вирватися. — Чому ти вирішила, що ці люди прийдуть по тебе?
Я знизала плечима.
— Вони явно збиралися розправитися і зі мною, але не встигли, бо на крики збіглися сусіди. Потім приїхала королівська варта — саме вони витягли мене з валізи.
— А що вони шукали, ти пам’ятаєш? —продовжував запитувати Ллойд, уважно вдивляючись у мене.
— Не знаю, — неохоче відповіла я. — Якесь «воно». Напевно, щось дуже цінне, раз вони увірвалися до дому й убили батьків.
Я схлипнула, відчуваючи, як зволожуються очі. Тільки цього бракувало — знову розплакатися.
— Наскільки мені відомо, нікого з нападників так і не знайшли, — додала я. — Але вам це не цікаво, тож не будемо про це. Дякую, що втрутилися й розбудили мене.
— Але ж ти хотіла б, щоб цих людей знайшли й покарали? — тихо запитав Ллойд, пильно дивлячись на мене.
Його погляд був задумливий, брови зведені до перенісся, а на чолі залягла зморшка.
— Звісно, — здивовано відповіла я. — Але це неможливо. Стільки років минуло, та й облич я не пам’ятаю.
— А якщо я скажу, що спогади можна витягти назовні? Чи погодилася б ти на це? Одразу попереджаю: це може бути дуже неприємно.
Серце знову закалатало — тепер уже від раптової надії.
— Якщо це можливо, — схвильовано відповіла я, — то не має значення, наскільки це буде боляче. Я погодилася б на що завгодно, аби домогтися справедливості для своїх батьків.
Ллойд нарешті дозволив мені відсторонитися, і я, червоніючи, сіла, закутавшись у ковдру.
Опікун підвівся, підійшов до вікна, трохи помовчав і сказав:
— Якщо ти справді готова… Це можна влаштувати хоч завтра. Є одна людина з даром ментального впливу. Вона витягне з тебе спогади.
Ментальний дар такий самий рідкісний, як і вогняний. За людьми з подібними здібностями зазвичай полюють правителі країн, намагаючись переманити їх на службу. І мені так просто пропонують допомогу такої людини! Це вже не кажучи про те, що сам опікун — вогняний магістр. Неймовірна удача.
— Я готова на все. Хто це? — захоплено прошепотіла я.
— Ректор Академії Арканум.