Глава 33. Дружба з драконом та жахіття

Міранда Доусон
— А що мені з цим робити? — обережно запитала я, не розуміючи, про що він взагалі. — Я ж сподівалася, що ми з вами все обговоримо, зрозуміємо одне одного й станемо добрими друзями. І більше не будемо сваритися. А ви такі дивні речі говорите…
— Друзями, значить? — він іронічно вигнув брову, насмішкувато дивлячись на мене. — Ціную твоє почуття гумору. Але другом я тобі бути не зможу. Хіба я раніше висловився не досить ясно?
— Не ставте на собі хрест, — спробувала переконати його я. — Те, що у вас така жахлива репутація, зовсім не означає, що ви безнадійні. Я допоможу вам! Усе буде добре, побачите! Усім потрібні друзі!
Кабінетом прокотився сміх Ллойда. Я глянула на опікуна з досадою, не розуміючи, що його так розвеселило.
— Що тут смішного?
— У яких своїх казках ти вичитала, що прекрасна принцеса починає дружити з драконом? Ти просто неперевершена, радосте моя, — видихнув він. — Такої більше немає, я впевнений.
— То ви згодні? — я схопилася на ноги, зрадівши, що він ніби змінив гнів на милість.
— Не можу сказати напевно, — повільно мовив Ллойд, задумливо оглядаючи мене. — Відчуваю, що це обернеться для мене різного роду незручностями…
— Закріпимо угоду рукостисканням? — натхненно запропонувала я, простягнувши йому руку. — Директорка вчила нас так робити.
Він підвівся з-за столу й неквапливо підійшов до мене. Уважно глянув на мою простягнуту долоню, обережно взяв її обома руками. Його очі лукаво блищали, ніби він щось замислив, а губи скривилися в загадковій усмішці.
— Краще б директорка просвітила вас у деяких інших питаннях, — трохи буркотливо промовив він, погладжуючи моє зап’ястя гарячими пальцями. — Я досить азартний і з радістю підіграю тобі в цій грі. Особливо коли на кону такий смачний приз.
Від легких дотиків угору рукою поповзло тепло, і голова трохи закрутилася. Я обережно висмикнула долоню і несміливо сказала:
— Я рада, що ми знайшли спільну мову. Ви хороший, хоч і не завжди зрозумілий. Сподіваюся, ми більше не будемо сваритися.
— Спільна мова — це чудово, — посміхнувся він, — але не обманюйся. Я не хороший. Я зовсім інший. І не твій друг.
— Ви просто звикли так думати, — відповіла я, відчиняючи двері кабінету. — Вам зручніше, щоб усі вас боялися.
Піднявшись до своєї кімнати, я сіла на ліжко й важко зітхнула. Ця розмова далася мені нелегко.
Ллойд дуже складний і нікого не підпускає близько. Оточив себе стіною, з-за якої гарчить на всіх і плюється вогнем. А сенс його дивних учинків і слів узагалі не піддається моєму розумінню.
Можливо, колись я зможу розгадати його загадки. А зараз дуже хочеться спати.
Переодягнувшись, я згорнулася калачиком під ковдрою, і важкий сон забрав мене.
Пронизливий жіночий крик вирвав мене з небуття. Підскочивши на ліжку, яке раптом стало надто великим, я напружено вдивлялася в темряву.
Хто кричав? Звідки?
Черговий роздираючий душу крик прокотився будинком, змусивши мене вискочити з-під ковдри й прочинити двері до коридору.Важкі кроки долинали з сусідньої спальні. Жінка кричала й благала про милосердя.
— Мамо… — беззвучно прошепотіла я. — Мамочко! Мені страшно!
— Забирайте все, що хочете, тільки не чіпайте дружину й дитину, — благав чоловік.
Тато?
— Замовкни, — відповів грубий голос, і пролунав звук удару. Короткий крик, сповнений болю, і щось із гуркотом впало на підлогу.
— Мамочко… — знову покликала я. — Де ти? Мені страшно!
Сльози хлинули з очей, горло перехопило спазмом, і я присіла навпочіпки біля батьківської спальні, обхопивши себе руками. Двері були зірвані з петель, тріски кололи ступні, але болю не було. Лише спогад про нього.
Я обережно зазирнула всередину і побачила батька на підлозі. Він лежав нерухомо із заплющеними очима, лише з носа текла кров, вбираючись у світлий пухнастий килим.
— Татку… — прошепотіла я, відчуваючи, як зривається голос. — Татку, вставай! Будь ласка, не спи!
Три темні чоловічі постаті господарювали в спальні: висмикували шухляди комода, витрушували їхній вміст на підлогу, нишпорили в шафах і туалетному столику.
— Кажи, де воно, мерзото! — один із чоловіків різко смикнув маму за волосся й жбурнув на підлогу поруч із батьком. — Інакше приріжу і тебе, і твого чоловіка!
Мама підняла на мене залите кров’ю обличчя й швидко прошепотіла:
— Мірандо, хапай Леопольда й тікай! Сховайся так добре, як тоді, коли ми гралися!
— Мені страшно… — плакала я, тремтячи від жаху.
— Йди негайно, — прохрипіла вона, коли на її руку наступив важкий кований чобіт. Мама знову закричала, і я, обдираючи коліна, судомно поповзла в бік своєї кімнати.
Сховатися, як тоді, коли ми гралися!
Забігши до себе, я схопила свого плюшевого зайця Леопольда й залізла під ліжко. Там стояла велика стара валіза, в яку я колись залазила, граючись із мамою в піжмурки. Пірнувши в неї, я прикрила за собою кришку й завмерла.
Притулившись до Леопольда, я відчайдушно шепотіла, заливаючись сльозами:
— Мамочко…
У коридорі почулися кроки, що завмерли біля моєї кімнати.
— Мамочко…
— Мірандо! — чиїсь руки струснули мене за плечі.
— Мамо! — відчайдушно закричала я, намагаючись відбитися. — Відпустіть мене! Ні! Мамо!
— Мірандо, прокинься! — знайомий голос знову прорвався крізь завісу жаху, і я з зусиллям розплющила очі.