Глава 31. Чудовисько.

Глава 31
— Я ж сама бачила, як ви зробили ковток, — здивовано мовила я.
— Я живу на цьому світі довше за тебе, люба, — з тією ж їдкою інтонацією відповів він. — Щойно навколо мене почала витися та захоплена дурепа, я все зрозумів. І якби ви з монашкою не шепотілися так завзято, готуючи свято непокори, то помітили б, що я взяв іншу склянку.
— Дорея тут ні до чого, — квапливо сказала я, побоюючись, що він і їй щось утне. — Вона нічого не знала.
— Ну-ну, — задумливо мовив Ллойд, постукуючи пальцями по стільниці. — Зроблю вигляд, що повірив.
— Зачекайте! — вигукнула я, нарешті усвідомивши сказане. — Виходить, ви влаштували мені цю ганебну сцену в лабіринті свідомо?
— Ганебну? — холодно перепитав опікун, припинивши стукати й напружено вдивляючись у мене. — Що, до біса, в цьому було ганебного?
— Я б пробачила вам, якби ви зробили це не зі своєї волі, а під зіллям, — палко відповіла я, вчепившись тремтячими пальцями в підлокітники крісла. — Але ви такий, як про вас говорять: розпусний, жорстокий і мстивий!
Обличчя Ллойда перекосилося від гніву, навіть кадик мимоволі здригнувся. Я замовкла, злякавшись, що наговорила зайвого і він знову щось зробить.
— Думай, що кажеш, Мірандо, — прошипів він. — Необережно кинуті слова можуть обернутися бідою для того, хто їх промовив.
— Погрожуєте? — пробурмотіла я, стараючись не показати страху. — Знову будете мститися?
Ллойд глянув на мене зі злостю, але з долею здивування. Потягнув комір сорочки, наче той його душив, і трохи розгублено запитав:
— Ти вирішила, що я поцілував тебе з помсти? За те, що втекла з тим ідіотом Фоксом у сад? Серйозно? Не змушуй мене розчаровуватися в твоїх розумових здібностях, Мірандо.
Саме так я й думала. Що він настільки безсердечний, що вирішив мене налякати, а потім принизити, аби наступного разу я й думати не сміла про непослух.
Спосіб жахливий, але, здається, дієвий. Порушувати його заборони більше не хочеться. Хіба що триматися від опікуна якомога далі.
— Ваші студенти, напевно, бояться зайвий раз пискнути перед вами, якщо ви користуєтеся такими непедагогічними методами! — вирвалося в мене; згадалося розумне слівце нашої директорки. Зараз воно було як ніколи доречним.
Ллойд подивився на мене так приголомшено, ніби в мене виросла друга голова. Повільно кутики його губ поповзли вгору, і він беззвучно засміявся.
— Чорт забирай, Мірандо, — видихнув він, стримуючи регіт. — Це чоловіча академія, май совість!
Я замовкла, опустивши погляд у підлогу й прикусивши губу від досади. Звідки мені знати, яка там у нього академія і що в ній відбувається?
— Я не мстився тобі, — несподівано м'яко промовив Ллойд. — І не карав. І аж ніяк не збирався принижувати.
Намагаючись не розплакатися знову від наростаючої образи, я глухо спитала:
— Тоді навіщо? І чи не хочете ви вибачитися? Ви вчинили неправильно. І грубо. І неприпустимо. І...
— Досить, — перебив він, махнувши рукою. — Словниковий запас у тебе багатий, хвалю. Не треба закидати мене синонімами.

Тоді дайте відповідь, — попросила я. — І пообіцяйте, що більше ніколи-ніколи цього не повториться! Якщо вибачитеся, я постараюся забути все це, і все буде як раніше.
Його очі випромінювали холод, губи зімкнулися в тонку лінію. Лише пульсуюча жилка на шиї видавала знову пробуджений гнів. Хотілося втекти до своєї кімнати, але мені потрібно було почути, що Ллойд шкодує про скоєне. Тоді я зможу жити далі спокійно.
— Ти мені умови ставиш? — проричав він, і я ледь не підскочила в кріслі від раптової зміни тону. — Думаєш, зворушиш мене своїми очима і тремтячими губами, і я кинуся спокутувати перед тобою свій «непрощений» гріх?
— Ви чудовисько, — прошепотіла я, відчуваючи, як зрадницька сльоза скотилася щокою. — У вас немає ні совісті, ні сорому!
— Усе вірно, — кивнув він, з усмішкою спостерігаючи за мною. — Я такий. Порочне, ненаситне чудовисько — саме так і думай про мене. Уникай мене, бійся, не потрапляй на очі. Пам’ятай: я можу зірватися будь-якої миті. І чим сильніше ти мене ненавидітимеш, тим легше мені буде розлучитися з тобою.