Глава 28. Лабіринт

Я злякано відступила, обережно дивлячись на опікуна. Його губи викривилися у зловісній усмішці, а в очах палав лютий вогонь, що обіцяв неминучу кару. Ллойд повільно зробив кілька кроків уперед, змушуючи мене відступати усередину лабіринту.
— Ви все не так зрозуміли, — мій голос тремтів і зривався. — Не робімо поспішних висновків.
Лабіринт був ледь освітлений тьмяними світильниками, захованими серед кущів. Тут панувала тиша, ніби рослини відрізали нас від усього зовнішнього світу.
Ллойд продовжував наступати — повільно, м'яко, беззвучно, мов хижак, що заганяє жертву в пастку. Лише під моїми ногами гучно хрумтів гравій.
— Розкажи мені, радість моя, що саме я зрозумів не так? — його проникливий голос ковзнув по плечах, мов оксамит. — Здається, я цілком чітко заборонив тобі виходити в сад із Фоксом. Як зазвичай чинять дорослі з неслухняними дітьми?
— Нічого поганого не сталося, — сказала я, відступаючи дедалі глибше в лабіринт. — Ми перекинулися кількома словами, і все.
Холодний вітер обвівав гарячі щоки, тіло тремтіло — не від нічної прохолоди, а від страху. Покарання директорки тепер здавалися дрібницею. Невже Ллойд справді вдарить мене? Чи вигадав щось значно гірше?
Я ніколи не бачила його таким розлюченим. Зовні він залишався стриманим, майже байдужим, але по долонях кілька разів пробігли крихітні язички полум’я. А це означало лише одне — справи кепські.
— Кількома словами, кажеш? — у його оманливо м’якому тоні задзвеніла сталь. — І нічого страшного? Дозволь із тобою не погодитися.
Він зробив ще кілька кроків. Я заплющила очі й вигукнула:
— Та що з вами таке?! Ви хочете помститися й познущатися, щоб я здригалася від одного вашого імені?

Ллойд тихо розсміявся, наче почув вдалий жарт, і від цього стало ще моторошніше.
— Можливо, — мовив він, наближаючись. — Може, тоді ти нарешті зрозуміла б, з ким маєш справу, і трималася б від мене подалі. Але ти кинула мені виклик. А я не звик залишати таке без відповіді.
— Я не хотіла, — гаряче заговорила я, сподіваючись, що слова допоможуть йому заспокоїтися  . — Я винна, визнаю! І більше так не зроблю. Але, будь ласка, перестаньте мене лякати. Ви ж не такий!
— А який я, люба? — з насмішкою запитував він, підходячи ще ближче. — Звідки ти взяла, що знаєш про мене бодай щось?
Тіні від гілок танцювали на його обличчі, роблячи його ще страшнішим. Здавалося, чудовисько насувалося, обіцяючи розтрощити й стерти мене на порох.
— Ви добрий… турботливий, — прошепотіла я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Ви для мене як батько, якому я довіряю…
Ллойд здригнувся, ніби я вдарила його в обличчя. На мить у його погляді майнула гіркота, але її одразу ж поглинув дикий, некерований вогонь. Полум'я ковзнуло по його руках — і зникло.
Що я сказала не так? Чому це розлютило його ще більше?
Я не витримала, підхопила спідницю й кинулася бігти заплутаними коридорами лабіринту, якомога далі від людини, яка ось-ось могла спалити і мене, і все навколо.
Подих збивався, серце гупало так, ніби мало розірвати груди. Я не знала, скільки блукала, поки не зупинилася в одному з широких проходів. Сльози самі полилися з очей.
Так, я винна. Але й він не правий. Не можна за дрібну провину карати, мов за державну зраду.
Раптом високо над головою щось спалахнуло, освітивши місце, яке я вважала безпечним. Іскри посипалися навколо, немов почався вогняний дощ, і з темного неба на землю опустилася людська постать, оповита полум'ям.
Цього ще бракувало… він що, і літати вміє?
Ллойд м’яко приземлився. Вогонь згас, огорнувши мене жаром востаннє. Хотілося згорнутися в клубок і сховатися між корінням кущів.
— Непогана спроба, — байдуже кинув він. — Але втекти від мене тобі не вдасться.
— Чого ви хочете? — жалісно спитала я, обхопивши себе руками, щоб стримати тремтіння. — Ударте, якщо вам так легше. Тільки перестаньте лякати, будь ласка…
— Я скажу, чого хочу, раз ти питаєш, — він підійшов так швидко, що я не встигла навіть відскочити.
Однією рукою він схопив мене за талію, притиснувши до себе, іншою — обхопив підборіддя, змушуючи підняти голову і не відвертатися.
Я нервово ковтнула, вперлася долонями в його груди, намагаючись вирватися, але він лише посилив хватку.
— Я хочу, щоб ти бачила в мені не опікуна і не батька, — прошипів він люто, пронизуючи поглядом. — Я хочу, щоб ти бачила в мені чоловіка.
Коли він нахилився до моїх губ, я встигла лише благально прошепотіти: 

— Будь ласка… не треба.