Глава 26. На тонкому льоду

Міранда Доусон
— Ні, — гаркнув Ллойд так раптово, що я ледь не підскочила.
— Але чому? — з образою простягнула я, дивлячись, як його очі наповнюються гнівом. — Він здався мені дуже приємним і гідним…
— Жодних. Прогулянок. З Фоксом, — відрубав він, притягуючи мене ближче до себе і стискаючи руку на моїй талії сильніше.
— Чим він вам не догодив? — не відступала я, теж закипаючи. — Чи ви просто насолоджуєтеся тим, що моя доля у ваших руках? Я тільки й чую від вас, чого мені не можна! Ви упиваєтеся своєю владою наді мною!
Я відчувала, що мене заносить, але зупинитися не могла. Остін мені справді сподобався — він не зробив і не сказав нічого поганого. У саду повно людей, що там може статися?
— Ти ходиш по дуже тонкому льоду, моя дорога, — незворушно відповів Ллойд. — Не раджу випробовувати моє терпіння. Воно не безмежне.
Хоч голос звучав оманливо спокійно, очі буквально палали люттю. Щелепи були щільно стиснуті, на скроні билася жилка, а руки почали небезпечно нагріватися — це відчувалося навіть крізь тканину сукні.
— Та що з вами таке?! — розпачливо вигукнула я, збиваючись з ритму й зупиняючись.
Пари, що вальсували навколо, невдоволено зашипіли, ледь не врізавшись у спину Ллойда. Сотні очей повернулися на мій вигук, очікуючи продовження.
Опікун безцеремонно схопив мене за руку, смикнув і потягнув на очах у всіх до кута зали, де була невелика ніша.
— Що ви робите? — розгублено шепотіла я, ледь встигаючи за ним. — Заспокойтеся, на нас усі дивляться!
Ллойд різко втягнув мене в укриття, задер штору, що відділяла нас від бальної зали, сперся спиною на стіну, заплющив очі й завмер.
Лише хрипке, свистяче дихання виривалося з його трохи прочинених губ.
Я теж завмерла, не знаючи, чого чекати далі. Страх повільно повз по руках, вкриваючи шкіру мурахами.
— Вогняний дар — найнебезпечніший з усіх, — раптом повільно заговорив Ллойд, не розплющуючи очей. — Він примхливий і напряму залежить від уміння тримати емоції під контролем. Гнів живить його найкраще.
— Навіщо ви мені це кажете? — пробурмотіла я, відступаючи від нього подалі.
— А тому, моя дорога, — він розплющив очі й зло подивився на мене, — що ти щойно ледь не зірвала мені різьбу своїми суперечками.
— Я не хотіла нічого зривати, — винувато відповіла я, зчепивши руки перед собою й дивлячись на поділ сукні. — Я просто не розумію, чому ви так поводитеся. Остін нічого поганого не зробив. У саду багато людей. Що не так?
— Я не зобов’язаний пояснювати свої рішення, — холодно відповів він, струшуючи руки. — Ти з ним не підеш. Питання закрите. І якщо ослухаєшся — за себе я не відповідаю.
Від обурення й несправедливості кров кинулася мені в обличчя, а пекуча образа вдарила в голову.
— Тоді залишайтеся тут самі, пане «Тобі нічого не можна»! — кинула я й вислизнула з ніші.Я швидко пробралася крізь танцюристів до фуршетних столів, налила собі холодної води й одним махом випила. Дуже сподівалася, що Ллойду не спаде на думку знову витягнути мене на очах у всіх. Або влаштувати ще щось гірше.
Ким він себе взагалі вважає? Йому ж вигідно якомога швидше видати мене заміж і повернутися до звичного життя. То чому він заважає? Так, він опікун, але не мій господар.
— Знову посварилися? — поруч пролунав співчутливий голос Дореї.
Я різко обернулася до неї й сердито зашепотіла:
— Де ти була весь цей час? Ллойд ледь не влаштував мені сцену прилюдно, а ти тут тістечка їси!
— Не вигадуй, нічого б він тобі не зробив, — відмахнулася вона і швидко зашепотіла: — А от я зустріла тих наших нахаб з кав’ярні й дещо підслухала. Ти мусиш негайно розповісти про це опікунові!
— Не буду я йому нічого розповідати, — відрізала я. — Треба — сама й кажи. Я йому  більше слова не скажу!
— Та послухай, нерозумна дівчинко, — розсердилася монахиня, хапаючи мене за руку. — Ті мерзотниці надумали підлити йому якесь зілля в келих, щоб зачарувати. Не приворотне, слабше, але на кілька годин він буде одурманений. Блондинка розраховує, що він її зкомпрометує, а вона змусить його одружитися! Тепер розумієш?!
Поки Дорея говорила, я відсторонено дивилася, як Ллойд підійшов до найдальшого фуршетного столу й налив собі щось у келих. До нього підійшла рудоволоса з кучерями, щось сказала і дурнувато захихотіла. Опікун відмахнувся і на мить відвернувся від свого напою. Цієї миті з іншого боку столу блондинка крапнула йому щось у келих із маленького флакончика і сховалася за колону.
— От же ж гадюки! — вигукнула я, дивлячись, як Ллойд з цікавістю крутить келих у руках, розглядаючи напій проти світла.
Як би я на нього не сердилася, бути опоєним зіллям і наробити біди не заслуговує ніхто.
Я повернулася до Дореї й швидко зашепотіла:
— Я його попереджу, а потім ненадовго зникну. А ти якось його відволічи й простеж, щоб він нічого не накоїв.
Дорея витріщила очі й відкрила рота, щоб заперечити, але я вже йшла до Ллойда.
Він одразу вп’явся в мене поглядом і повільно підніс келих до губ… Я майже бігла до нього, з жахом дивлячись, як він робить кілька великих ковтків.
— Не пийте! — я вихопила келих із його рук і вилила в найближчий вазон з квітами. — Вам підлили зілля!
Опікун стояв, мов кам’яна статуя, лише недбало склав руки на грудях.
— Яке саме? — тихо поцікавився він і ледь помітно усміхнувся.
— Якесь чарівне, — відповіла я, кусаючи губи від нетерпіння і поглядаючи, як Остін виходить із зали. — Тримайте себе в руках, будь ласка. Не наробіть дурниць. Дорея вам усе пояснить.
Я спробувала прошмигнути повз нього, але він перехопив мене за руку.
— А ти куди зібралася? — підозріло запитав він.
— До дамської кімнати, — чемно відповіла я. — Це дозволено? Чи й це не можна?
Він зміряв мене глузливим поглядом і саркастично процідив:
— Не затримуйся. Я трохи встиг відпити, тож хто знає, що мені спаде на думку.
Я кивнула, радіючи, що мій план спрацював.
Я ненадовго — лише на кілька хвилин. Перекинуся з Остіном парою слів і одразу повернуся. Ллойд навіть не помітить моєї відсутності, поки Дорея його відволікатиме.
Я вислизнула із зали, знайшла Остіна в холі і радісно сказала:
— Я з радістю прогуляюся з вами в саду. Запрошення ще чинне?