Глава 25. Танець та прохання

Ейден Ллойд
Те, що вечір на балу дебютанток стане для мене проблемою, помноженою на два, я зрозумів одразу, щойно побачив її.
Міранда вже не була схожа на маленьку дівчинку, яку приводить у захват нова сукня. Переді мною стояла юна спокусниця — манлива, бажана до сліпучого болю. Лише наївний погляд зелених очей нагадував, що вона й гадки не має, який ефект справляє на свого опікуна. А дізнайся — втекла б із криком якнайдалі.
Ледве ми увійшли до бальної зали, як усі місцеві ловеласи задерли хвости, витріщаючись на неї. Це шалено дратувало й виводило з рівноваги; хотілося загорнути її в покривало й негайно забрати геть від цих липких поглядів.
А від самого себе куди я її сховаю?
Спостерігаючи, як вона вальсує з якимись юнаками, я зміг трохи перевести подих. Вони надто мляві, щоб становити загрозу.
Натомість поява Філіпа Доусона й Берта ледь не довела мене до сказу. Кузен Міранди нудьгуючи розглядав власні руки, тоді як його дядечко надривався, намагаючись мені погрожувати. Особливо лютило те, що вони й досі розглядали варіант видати її за це кремезне непорозуміння. Варто було уявити, що Берт отримає змогу торкнутися моєї Міранди, як у голові зашуміло, а жар закипів у венах.
Якби не Рауф, який з’явився вчасно, я б спалив до дідька все це збіговисько хтивих мисливців за незайманістю.
Іронія в тому, що я завжди уникав товариства невинних дівчат, вважаючи їх нудними і безпорадними, нездатними дати чоловікові задоволення. Але Міранда... Вона стала нав'язливою думкою, жаданим трофеєм, на який я б відкрив полювання, якби обставини були інші.
Не допомагали й візити до дівчат у Сесилії: у вирі пристрасті перед внутрішнім зором спалахували наївні зелені очі з докором. Короткі миті фізичної втіхи не втамовували голоду — він лише зростав, бо це була не вона.
Рауф, звісно, все зрозумів. Усміхнувся й пообіцяв доглянути за Мірандою, поки я судомно ковтав холодну воду з льодом, залишивши її саму під приводом принести напій. Уперше мені закортіло зламати другові шию, спостерігаючи, як у танці він торкається її.
Вона злякалася появи рідні, та трималася. Маленьке хоробре кошеня, що вчепилося кігтями в моє серце й грається ним, мов клубком ниток.
Одна ніч із нею — і, певен, це бажання спаде, все знову стане як було. Але мені не можна.
Усе, що лишається, — гарчати від незадоволеності, прикривати її від усіх і змиритися з думкою, що рано чи пізно доведеться віддати її іншому. Не хочу!
Тонкий натяк Його Величності був мені впоперек горла. Я — і шлюб? Смішно.
Це лише тимчасове помутніння. Видаю її заміж — і забудуся на місяць у Сесилії.
Остін Фокс, який запросив Міранду на танець, був непоганим кандидатом у чоловіки: добра репутація, статки; у борделях я його не бачив ніколи. А вона дивилася на нього з таким захопленням, ніби справді зустріла свого принца. Він посміхався їй — і мені закортіло одним ударом стерти ту посмішку з його обличчя. Всередині все кипіло, вимагало виходу, рвало нутрощі на шматки.

Фокс уважно подивився на мене і з розумінням ледь посміхнувся — тим самим записав себе до списку тих, кому я розіб’ю пику за першої ж нагоди.
— То що, з опікуном своїм потанцюєш? — ліниво спитав я, коли Міранда, розчервоніла й збентежена, повернулася після танцю.
Вона чарівно прикусила нижню губу, спровокувавши потужний приплив крові донизу. Здається, я дарма згадав про танець зі мною: приховати жадання й голод у погляді було майже неможливо. Та наївна Міранда, звісно, нічого не збагнула, сором’язливо простягаючи маленьку руку. Мене огорнув ніжний ванільний аромат; від дотику до її шкіри на мить обпік нестерпний жар.
Вальсуючи, вона зосереджено розглядала ґудзик на моїй сорочці, ледь насупивши гладеньке чоло, ніби про щось думала.
— Щось не так, Мірандо? — вимогливо спитав я, стримуючись, щоб не притиснути її надто міцно. — Чому уникаєш мого погляду? Знайшла принца — і опікун більше не потрібен?
Вона підвела на мене смарагдові очі й несміливо відповіла:
— Я не уникаю… просто Остін сказав, що ви… — вона запнулася й відвела погляд.
— І що ж сказав Остін? — єхидно простягнув я, прекрасно здогадуючись, яку нісенітницю той їй наплів.
— Та дурниці, — швидко випалила вона, червоніючи. — Він запросив мене прогулятися садом, але я сказала, що без вашого дозволу не піду. Ви дозволите мені? Будь ласка…