Глава 24. Бал

— Малоймовірно — обережно відповіла я, пам’ятаючи про їхню ідею з чорнилом.
— Кажуть, ви приїхали здалеку, — втрутилася в розмову рудоволоса, з цікавістю розглядаючи мою сукню. — Як вам наше місто? Мабуть, після сільських просторів тут надто шумно й людно?
Подружки захихотіли, прикриваючи роти кулаками та багатозначно переглядаючись.
— Ви маєте рацію, — з викликом відповіла я, гордо підвівши підборіддя. — Там, де я виховувалася, товариство було значно приємнішим.
Дівчата стиснули губи; у поглядах з’явилася відверта неприязнь. Моя відповідь їм не сподобалася.
— Може, тоді вам варто повернутися назад? — із показною жалістю мовила блондинка. Вона вказала кудись пальцем і додала: — Он там стоїть Ґреґ Маршалл, його батьки тримають мережу овочевих крамниць. Він вам ідеально підійшов би на роль чоловіка! Жили б із ним на свіжому повітрі, біля гною…
Вони голосно зареготали, штовхаючи одна одну ліктями.
— Я не знаю, хто ви такі, — спалахнула я, — і чому причепилися до мене. Дайте мені спокій!
— Яка ніжна, — промуркотіла брюнетка, засунувши руку до кишені пишної блакитної сукні. — Ми ж вам добра бажаємо, а ви все сприймаєте в штики. Опікун зовсім не вчив вас манер?
— Я не опущуся до вашого рівня, — холодно відрізала я, вже уявляючи, як за мить вони націлять у мене свої піпетки з чорнилом. — І якщо ви не підете, це зроблю я.
Підхопивши важкий поділ, я зробила кілька кроків убік і ледь не врізалася в груди світловолосому чоловікові — тому самому, якого опікун називав Рауфом.
— Перепрошую, — пробурмотіла я, намагаючись обійти його, щоб втекти в якийсь куток і сховатися.
— Ви потанцюєте зі мною, Мірандо? — Рауф взяв мене за руку і вивів на середину зали, закрутивши в танці.
Все сталося так швидко, що я й оговтатися не встигла. Неприємні дівчата стежили за нами з перекошеними від роздратування обличчями. Здається, я «відібрала» у них не лише Ллойда, а й Рауфа.
— Хто ви? Звідки мене знаєте? — запитала я, дивлячись партнерові просто в очі.
— Від вашого опікуна, — посміхнувся він. — Ми з ним колеги, у певному сенсі. Мене звати Патрік Рауф. Я помітив, що ви відбиваєте атаку заздрісниць, і вирішив втрутитися.
— То ви теж викладаєте в академії? — з полегшенням запитала я, радіючи, що він не виявився одним із тих ловеласів, про яких так наполегливо попереджав Ллойд.
— Так, — просто відповів він, не вдаючись у подробиці. — І це також. А ось і ваш опікун повертається. Моя допомога вам більше не потрібна. Радий був познайомитися.
Музика стихла. Рауф чемно кивнув і зник у натовпі.
— Вирішила випробувати свої чари на комусь серйознішому за прищавих юнаків? — із сарказмом кинув Ллойд, коли я підійшла до нього. — Упевнена, що саме він — твій принц?
Він простягнув мені келих із рожевим напоєм і пояснив:
— Безалкогольний пунш. Пий спокійно. І швидше. Видно, ще хтось не проти з тобою познайомитися.
— Чи дозволите запросити на танець вашу чарівну підопічну? — тихо промовив голос за спиною, і я машинально озирнулася.
Поруч стояв молодий чоловік з акуратно зачесаним русим волоссям і приємною усмішкою. Він уважно дивився на Ллойда, який відповів йому важким поглядом.
— Один танець, — беземоційно мовив він, спершись спиною на колону і схрестивши руки на грудях. — Мірандо?
Я ніяково кивнула, піддавшись чарам сірих очей незнайомця, і простягнула йому руку.
— Мене звати Остін Фокс, — представився він, коли заграла музика і ми закружляли в танці. — Я дуже радий нашому знайомству.
Він вів впевнено і не звернув уваги, коли я ледь не наступила йому на ногу, лише тепло посміхнувся.
— Не хвилюйтеся, Мірандо, — м'яко сказав він, коли я знову ойкнула. — Просто розслабтеся і насолоджуйтеся музикою. Вам подобається цей вечір?
— Дуже! — щиро відповіла я, сміливо дивлячись йому в очі.
— Тоді, можливо, ви не відмовитеся прогулятися зі мною садом? — запитав він. — Я хотів би краще вас пізнати.
— Якщо опікун дозволить, — відповіла я, дуже сумніваючись, що так і буде.
Швидше він вибухне черговою гнівною тирадою про розпусних чоловіків, які зазіхають на довірливих дівчат.
— Ваш опікун не зводить з вас очей, — зауважив Остін, міцніше стискаючи мою долоню. — Це й не дивно. Я його розумію. Ви дуже вродливі.
Я озирнулася в бік Ллойда — так і є: він пильно стежив за нами, примружившись і щільно стиснувши щелепи. Настрій у нього явно зіпсувався.
— Він добрий, просто дуже суворий і бажає мені лише добра, — ніяково почала я виправдовуватися. — І відповідально ставиться до доручення Його Величності.
Остін тихо засміявся:
— Думаєте, справа лише в цьому?