Глава 20. Погляд вогняного мага

Я ледь не підскочила від несподіванки й різко обернулася.
— Так захопилися, що навіть двері не зачинили, — продовжив опікун, заходячи до будинку.
Вигляд у нього був такий, ніби він щойно вийшов з оселі, яка щойно горіла: обличчя в кіптяві, від сорочки лишилися самі обгорілі клапті, вціліли лише штани й довгий піджак, який він тримав у руках. Запах диму швидко заповнив простір, і я мимоволі закашлялася.
Паніка підступила до горла, перехоплюючи подих. На нього напали? Катували? Першим поривом було кинутися по аптечку, але Ллойд встиг перехопити мене, схопивши за зап’ясток. Його гарячі пальці майже обпекли ніжну шкіру.
— Що з вами сталося? — приголомшено спитала я. — Ви постраждали? Вам терміново потрібен лікар!
Ллойд усміхнувся кутиком губ і примружився, через що став схожим на вуличного хулігана.
— Усе гаразд. Навчав студентів відбивати вогняну магію й забув, що сорочка на мені зі звичайної тканини. Зазвичай ношу одяг з вогнетривкого матеріалу, а тут задумався й схопив перше, що трапилося під руку.
Я з полегшенням видихнула, відчуваючи, як страх відступає, розтискаючи крижані пальці. І чого я так злякалася, справді? Він же вогняний маг.
— Вам не боляче? — чомусь пошепки спитала я, дивуючись, як людина може залишитися неушкодженою після того, як на ній згорів одяг.
Він похитнув головою, а погляд пронизливо-блакитних очей пом’якшав і ковзнув по моїх плечах.
На відкритих ділянках тіла опіків не було видно, але занадто довго дивитися на його широкі груди, вкриту слідами кіптяви, було непристойно. Як і думати про те, що хочеться торкнутися цієї гладкої смаглявої шкіри. Директорка пансіонату згоріла б від сорому за мене.
— Кхм… Ну що ж, — гримнула Дорея за моєю спиною. — Добре, що ніхто не постраждав, окрім сорочки, так, Мірандо?
Я ніби прокинулася, здригнулася й різко висмикнула руку з гарячої долоні Ллойда.
— Перепрошую, пані, за мій вигляд. Я приведу себе до ладу й спущуся до вас у вітальню. Бачу, Клотильда вже працює, — кинув він на нас холодний погляд і пішов до себе.
— Ти бачила, який він величезний! — збуджено прошепотіла Дорея мені на вухо. — Я раніше якось не звертала уваги, але без сорочки… Хай я й монахиня, та тепер розумію, чому ті змії в кав’ярні так заметушилися. Хоча їм нічого не світить — це ж наш опікун! Тобто твій.
Я здивовано подивилася на її кругле обличчя, яке буквально світилося захватом.
— Саме так, опікун, — шикнула я, тягнучи її до вітальні. — Сама ж казала, що він майже як батько. А тепер розглядаєш його, мов солодощі на вітрині!
Клотильда вже струшувала сукню, демонструючи свою роботу.
— Нашила на виріз два шари мережива! — гучно оголосила вона. — Швиденько приміряйте, поки пан Ллойд не повернувся. Якщо й цього буде замало — додам і третій.
Я насилу вбралася в сукню й розгладила пишний поділ. Через мереживо виріз став значно скромнішим, закривши шкіру майже до ключиць. Дорея схвально прицмокнула язиком, а Клотильда задоволено всміхалася.
— Дуже навіть непогано вийшло, — почувся голос Ллойда у вітальні.
Одяг на ньому був уже інший, а вологе волосся свідчило, що душ показався йому не зайвим. Опікун підійшов до мене й уважно оглянув з усіх боків. Здавалося, навіть намагався зазирнути під мереживо, і, коли йому це не вдалося, задоволено мовив:
— Чудова робота, Клотильдо. Як завжди, на висоті. Оплату надішлю завтра.
Вона змотала залишки мережива й перед виходом улесливо протягнула:
— Так приємно бачити, як опікун дбає про чесноти такої гарної дівчини. Певна, й чоловіка їй підберете ніжного й турботливого!
— Безперечно, — сухо відповів Ллойд і зачинив за нею двері.
— Здається, я забула в кімнаті окуляри, — спохопилася Дорея й кинулася до сходів.
Дивлячись, як вона тікає, я намагалася згадати, чи носила вона ті окуляри взагалі.
— Це було справді необхідно? — спитала я, коли опікун повернувся.
Ллойд запитально підняв брову й знову окинув мене поглядом — цього разу повільно, знизу вгору. Його очі ковзали по мені, не оминаючи жодної дрібниці. Я нервово прикусила губу, відчуваючи, як по тілу розходиться тремтіння.
— Якщо ти про сукню — так, це було необхідно, — відповів він. — Інакше на балу кожен чоловік намагатиметься зазирнути тобі у виріз, щоб краще роздивитися твої принади. А я не хочу, щоб тебе торкалися навіть такі масні погляди.
Він різко підвівся й підійшов до вікна, вдивляючись у далечінь. Провів рукою по волоссю й завмер, стиснувши кулаки.
— Чому ви так у цьому впевнені? — обурилася я.
— Бо, — передражнив мене Ллойд, — я теж чоловік, знаєш. І чудово розумію, які думки з’являються, коли дивишся на такий спокусливий шматочок, як ти.