Глава 15. Межі, яких не існує.

Половину ночі я переверталася без сну, подумки продовжуючи сперечатися з Ллойдом. Знаходила аргументи на захист своїх слів, витончено відбивала його їдкі атаки. Шкода, що все це було лише в уяві.
У реальності ж він тиснув на мене, висміював мою думку й розмовляв таким поблажливим тоном, що ставало огидно. Наче я й справді нетяма, а мені вже дев’ятнадцять років! І хай я не знаю чоловіків, зате багато читала й маю певне уявлення про них.
Вранці в їдальні Дорея, побачивши мої припухлі очі, зі співчуттям запитала:
— Посварилися вчора, так? Я рано встала й лише встигла побачити, як Ллойд вискочив за двері, стрибнув в екіпаж і поїхав.
Я мляво знизала плечима й похмуро відповіла:
— Він не розуміє мене, зовсім! А я його! І ще сказав, що вважає мене дурепою, бо я хочу шлюбу з любові. Ну як можна бути таким цинічним, жорстоким і черствим?
Черниця тяжко зітхнула й співчутливо промовила:
— А може, він просто хоче захистити тебе від розчарувань? Раптом тобі трапиться хтось із недобрими намірами? А ти вже підготовлена й зможеш вчасно розпізнати… Давай, поїж, випий кави й заспокойся. Потім вибачишся перед опікуном — і все владнається.
— Мені нема за що перед ним вибачатися, — пробурмотіла я, відкушуючи бутерброд. — Я не зробила нічого поганого.
— Ти з ним сперечалася, а чоловіки цього не люблять, — продовжувала Дорея. — Будь хитрішою й лагіднішою. Не лізь зі своєю думкою, не сварись, запам’ятовуй науку. Він і розтане. А там буде видно, хто мав рацію. Не можна ж перти, як паровоз — звісно, він розсердиться.
— Думаєш? — засумнівалася я. — Слухати його, кивати, а самій робити по-своєму?
Дорея зраділо підштовхнула мені ще один бутерброд і натхненно закивала:
— Ну звісно. Який сенс тобі з ним сваритися, коли саме від нього залежить останнє слово щодо твого шлюбу?
А черниця й справді не така проста, як могло здатися з першого погляду.
— І де ти всього цього навчилася? — запитала я. — Невже в монастирі?
Вона задоволено захихотіла, і щоки її порожевіли.
— Поживеш із моє — і не такого навчишся, — самовдоволено відповіла вона.
Удень приїхала пані Клотильда, навантажена коробками. Вона залишила їх перед сходами на другий поверх і, важко дихаючи, повідомила:
— Сукня для балу готова! Дівчата шили ночами без упину, майже не змикаючи очей! Тож візьму подвійну оплату. Тут ще трохи білизни, кілька сорочок, халат і одна домашня сукня. Решта буде готова до наступного тижня. Передайте панові Ллойду, що чек я надішлю окремо, і нехай з оплатою не зволікає.
Щойно вона пішла, я потягнулася до найбільшої коробки, щоб подивитися на сукню.
— Зачекай! — Дорея шльопнула мене по руці. — От повернеться Ллойд — при ньому й подивишся. І не забудь розсипатися в подяках. Хвали його й захоплюйся, чоловіки до цього падкі. Одразу хвіст трубою — і вперед, до нових подвигів.
— Мені не треба, щоб у нього хвіст трубою, — огризнулася я. — До того ж він не чоловік, а опікун. А ти сама казала, що це майже батько. До речі, коли він повернеться, ти не знаєш?
Дорея сердито похитала головою, уперши руки в боки:
— Не зухваль, а слухай. Звідки мені знати, коли він повернеться? Він мені не доповідає.
Потягнулися болісні години очікування. Я репетирувала танцювальні рухи, але часто збивалася через важкі думки.
У чомусь Дорея має рацію: мені й справді варто менше розповідати про свої плани. Хай Ллойд думає, що я згодна з ним у всьому, тоді не сердитиметься й не говоритиме різних гидот. І на балу не стане мене ганьбити, відлякуючи кавалерів суворим виглядом і хижим поглядом.
Мені навіть уявилося, як до мене на балу підходить гарний молодий пан і галантно запрошує на танець. Але тут з’являється Ллойд і накидається на нього з принизливими запитаннями.
Після такого більше ніхто не наважиться навіть поглянути на мене.
Час минав, а опікун усе не повертався. Дорея одразу після вечері пішла до себе, а я залишилася сидіти на дивані, не знаючи, чи варто його й далі чекати. Може, він знову десь розважається з жінками, а я тут чекаю незрозуміло на що?
Я не встигла додумати цю думку, як у вхідних дверях заворушився ключ, і до будинку увійшов Ллойд.
Він одразу помітив мене й величезну коробку поруч, попри приглушене світло у вітальні.
— Чому ти ще не спиш? — холодно поцікавився він і сів навпроти, не зводячи з мене важкого, немигаючого погляду.
— Я вас чекала, — невпевнено відповіла я тонким голосом. — Де ви були так довго? Я хвилювалася.
Він здивовано підвів темну брову й після короткої паузи уривчасто запитав:
— З якого дива? Ти мені не дружина і навіть не коханка, щоб чекати вечорами.
— Мало що могло статися, — я прикусила губу. Від його слів про коханку всередині щось неприємно кольнуло. — Пані Клотильда привезла сукню для балу. Я хотіла подивитися на неї разом із вами. Усе-таки ви мій опікун, майже батько, дбаєте про мене, тож я хотіла, щоб ви першим її побачили.
— Майже батько, кажеш? — усміхнувся він. — Ну що ж, показуй свою сукню. Але не в коробці. На собі. Допомогти перевдягнутися?