Глава 13. Аудієнція

Ейден Ллойд

 За годину я вже був у королівському палаці й сидів у приймальні, очікуючи аудієнції. Секретарка — худюща мегера, трохи старша за мене, Катарина Смолл, поблажливо дивилася на мене поверх окулярів і демонстративно перекладала свої папери туди-сюди, удаючи роботу. Я їй відверто не подобався, і вона не втрачала нагоди про це нагадати.

 — Його Величність прийме вас за десять хвилин, не раніше, — зневажливо промовила вона, шарудячи теками. 

— Нагадую, що необхідно дотримуватися придворного етикету, пане Ллойд. Сядьте рівно, якщо вас не обтяжить, і не закидайте ногу на ногу. Ви не на своїх вечірках. 

— Катарина, душа моя, — я не зміг промовчати. — Навіщо цей флірт? Зізнайся, що скучила за мною, і я знайду для тебе час, так уже й бути. 

Вона суворо стиснула свої тонкі губи, нафарбовані червоною помадою, від чого її рот став схожим на скарбничку. 

— Прибережіть вашу чарівність, пане Ллойд, — сухо відповіла вона, — для тих, кого цікавлять чоловіки вашого рівня. Пристойні жінки до цього списку не входять. 

Стерво! Ніяк не може забути мені свою подружку з канцелярії, з якою я колись досить непогано провів час у ліжку. Тільки та наївна дурепа розраховувала на серйозні стосунки, які мені й задарма не потрібні. Довелося пояснити, що шлюб у мої плани не входить, ну і, звісно, без істерик не обійшлося.

 На столі секретарки дзенькнув дзвінок, і вона зневажливо повідомила:

 — Можете проходити, пане Ллойд. І якби Катарина вміла вбивати поглядом, я б давно лежав мертвий просто на порозі. А потім вона б ще й мій труп солодко відгамселила. 

— Ваша Величносте, — я зачинив за собою двері, відрізаючи секретарці можливість підслуховувати розмову, і схилився в церемонному поклоні. 

— Ейден Ллойд за вашим наказом прибув. 

Король завжди приймав своїх службовців у невеликому приміщенні, яке більше нагадувало вітальню, ніж кабінет. Все навколо виглядало дорого, але без помпезності: довгий стіл із кріслами, диван на гнутих ніжках із різьбленою спинкою, круглий журнальний столик, кілька шаф зі скляними дверцятами, за якими можна було розгледіти подарунки королів сусідніх країн, піднесені під час офіційних візитів. На стіні висіли кілька портретів королівської родини та карта держави. Його Величність — сивочолий чоловік поважного віку в бордовому сюртуку та чорних штанах — указав мені на крісло: 

— Сідай, Ейдене, треба дещо обговорити. І давай без поклонів: у мене від них зранку в очах рябить.

 І хай мене чорт забере, якщо я не здогадувався, про що піде мова. Філіп Доусон зі своїм придуркуватим племінником! 

— Хлопче мій, — почав король, вмощуючись навпроти мене. — Ти давно служиш державі й ніколи не давав підстав сумніватися у твоїй відданості. 

— Завжди на варті держави, — машинально відгукнувся я.

 — Ми вдячні тобі, — продовжив Його Величність, — але я хотів би внести деяку ясність у твоє останнє завдання. 

— Маєте на увазі скаргу від Філіпа Доусона? — я мимоволі всміхнувся, але вчасно осмикнув себе.

 Була б тут Катарина — врізала б мені дошкою по голові за такий тон.

— Так, сьогодні вранці мені принесли від нього довгого листа, — мовив король, — але я не знайшов у ньому нічого, що вимагало б мого втручання. 

Поговорити ж я хотів би про його племінницю, Міранду.

 Міранда. Мій головний біль останніх днів. Маленька, зухвала, з величезними іскристими зеленими очима й дурною, наївною вірою в кохання. У пам’яті сплив солодкий ванільний запах її ніжної шкіри… 

— Її батько був одним із дипломатів нашого королівства, не просто людиною з вулиці. Він загинув разом із дружиною у власному домі, коли вночі до них увірвалися озброєні люди. Їх розстріляли просто в ліжках. Міранда дивом вижила, сховавшись під ліжком. Ти розумієш, що я не міг залишити її напризволяще? 

Я кивнув, слухаючи далі. 

— Я не вірю, що це було пограбування. Швидше за все, причина була політичною, адже напередодні вони повернулися з візиту до однієї із сусідніх країн, з якою на той момент у нас були прохолодні стосунки. А Міранда могла бачити нападників. Та тоді вона не вимовила ані слова, лише тихо плакала. Тому я вважав за необхідне сховати її високо в горах, доки все не вляжеться. Король знову замовк, задумливо дивлячись кудись крізь мене.

 — Моє завдання — видати її заміж? І все? — обережно спитав я.

 — Так, — відповів Його Величність.

 — Вибір чоловіка залишаю на твій розсуд. І постарайся витягти з неї дитячі спогади. Якщо вона почне тобі довіряти, то розповість.

 — Нас обстріляли, коли я її забирав, — повідомив я, дивлячись, як у мого співрозмовника округлюються очі. 

— Але я зумів відбитися. І не можу точно сказати, кого саме хотіли вбити: мене чи її. 

— Треба було одразу доповісти, — грізно відповів король. — Не можна бути таким самовпевненим! Надалі про подібне повідомляти негайно! Візьми охорону! Нехай біля твого дому чергують стражі порядку! 

— І тоді ми сполохаємо всіх, хто на неї полює, якщо ціллю була саме вона, — заперечив я. 

— Залишмо все, як є. Мені не подобається її дядько. Надто вже наполегливо намагається її забрати, ще й видати заміж за якогось Берта.

 — За ними теж стеж, — кивнув Його Величність, постукуючи пальцем по підлокітнику. — Спадщиною Міранди він розпоряджатися не може — лише з обґрунтуванням. Але поки що жодного так і не надав. Він може бути замішаний у всьому цьому. 

— Скажіть, — я не втримався від запитання, — чому ви обрали саме мене? Мені вже з усіх боків згадують мою репутацію. 

— Тому, хлопче мій, — король глянув на мене з легкою усмішкою, — що саме ти, на мою думку, зможеш захистити Міранду. А, можливо, й сам зможеш стати щасливим.