Глава 12. Небезпечна близькість

— Що? — мені здалося, що я ослухалася.
Не може бути, щоб він був настільки цинічним і говорив такі речі!
— Довірся партнерові в танці, — терпляче повторив він, дивлячись на мене, як на нетямущу дитину. — Розслаб тіло й не затискайся.
Він ступив назад, захоплюючи мене за собою, а я зробила крок не тією ногою й врізалася носом у його плече.
Дорея стримано захихотіла, а Ллойд терпляче мовив:
— Нічого страшного, спробуємо ще раз.
Він злегка струснув мене й наказав:
— Розслабся нарешті! Я ж не на ешафот тебе веду, а у вальсі.
Пан Томос дивився на нас, скептично стиснувши губи. Дорея сиділа на дивані, притиснувши пухкі кулачки до щік, і теж спостерігала за нами.
— Я не можу розслабитися, — огризнулася я, — коли ви мене торкаєтеся!
Обличчя Ллойда миттєво насупилося. Він ще ближче притягнув мене до себе, стиснув руку й крижаним тоном поцікавився:
— А що не так із моїми дотиками?
Я спробувала впертися йому в груди й відштовхнути, та де там! Усе одно що гору посунути.
— Вони… провокативні, — прошепотіла я й відчула, як починаю червоніти.
— Ставай на мої ноги, — відповів він, усміхнувшись, — відчуєш, як має йти танець.
Я якось незграбно стала на носки його черевиків і заплющила очі, відчуваючи, як мене тримають міцні, упевнені руки.
Він знову ступив назад — і я наче попливла в повітрі. Дорея заплескала в долоні, а пан Томос схвально мовив:
— Усе правильно, пане Ллойд, саме так і потрібно вальсувати.
Я розплющила очі й побачила задоволене обличчя опікуна, що розпливлося в усмішці.
— Ось тепер ти розслабилася й легко дозволяєш себе вести, — м’яко промовив він, зупиняючись і відпускаючи мене. — Тепер потренуйся самостійно, а я вас залишу.
— Ви знову до жінок? — моє запитання несподівано прозвучало з докором.
— Ревнуєш? — безсоромно всміхнувся він. — Якщо пам’ятаєш, я викладаю в академії, на мене чекають студенти. Продовжуй навчатися, скоро знадобиться.
Він стрімко вийшов, грюкнули вхідні двері, а я з тугою повернулася до тренувань.
Наступного дня я прокинулася з болем у всьому тілі. М’язи нили, особливо в ногах і попереку.
Якось підвівшись із ліжка й охкаючи, мов старий дід, я попленталася до ванної кімнати, щоб прийняти гарячий душ і розігнати біль.
Ледве я відчинила двері, як почула шум води й мене огорнуло гарячою парою. Хтось забув закрити кран?
Насилу докульгавши до умивальника, я сперлася на нього, і лише тоді до мене почало доходити, що в душі, за засуненою шторкою, уже хтось є.
Шум води стих, і з перекладини чоловіча рука стягнула рушник. Усвідомлення того, що я безцеремонно ввалилася до опікуна, вдарило по голові, змусивши широко розплющити очі й відступити назад.
Шторка розчинилася — і переді мною постав Ллойд, загорнутий лише в рушник на стегнах.
Схлипнувши, я заплющила очі, згадала, що сама лише в сорочці, заметушилася, намацуючи ручку дверей і бурмочучи вибачення.
Мокра рука торкнулася моєї — я зойкнула, навмання смикнулася й розплющила очі.
Я встигла загальмувати за міліметр від дверного косяка. Ще трохи — і ходила б із синцем на лобі.
Вилетівши з ванної, я гепнулася на ліжко, закуталася в ковдру до самих очей і застогнала, усвідомлюючи, якою незграбною виглядала.
У душ я потрапила лише за пів години — швидко намилюючись і прислухаючись, чи ніхто не йде.
Спустившись униз, я зайшла до їдальні й застала там Дорею, яка поглинала булочки з варенням.
Вона привітно помахала мені рукою, запрошуючи приєднатися, а я пошепки розповіла їй, як зганьбилася зранку. Монахиня слухала, роззявивши рота, а коли я закінчила, повчально мовила:
— Тобі треба винести з цього урок! Спочатку стукай, а потім заходь, Мірандо!
— Тебе тільки це збентежило? — кисло поцікавилася я. — А те, що у нас із Ллойдом спільна ванна — нічого?
Дорея махнула рукою:
— Він же твій опікун, що тут такого? Вважай, що майже батько. До того ж це ти сама до нього вломилася, тож і відповідальність на тобі.
У двері подзвонили. З деякого часу я зненавиділа цей звук: після нього ще нічого доброго не траплялося.
Ми з Дореєю перезирнулися, але не встигли зрушити з місця, як двері відчинив сам Ллойд. Перекинувся з кимось кількома фразами й попрямував до їдальні, насупивши брови.
— Щось сталося? — стривожено запитала Дорея, витягуючи шию, мов гуска.
— Схоже, погрози дядечка Філіпа дійшли до короля, — усміхнувся Ллойд. — Мене викликають до палацу.