Глава 10. Кіт і мишка.

Я вчепилася міцніше в балясину, затамувавши подих. Дядько Філіп підбадьорився й удавано лагідним голосом заявив:
— Які ще можуть бути умови? Міранда й сама буде рада опинитися в колі людей, які її люблять.
Ллойд повільно підвівся й почав ходити вітальнею із замисленим виглядом.
— Звісно, — мовив він, — любляча родина — що може бути важливіше? Я з превеликим задоволенням передам вам свою підопічну після того, як поставлю кілька запитань. Відповісте — забирайте, я навіть речі допоможу спакувати.
— Що ви хочете знати? — з підозрою спитав дядько.
Ллойд зупинився навпроти нього, кутики його губ здригнулися в усмішці:
— Якщо ви справді любите свою племінницю, то перше запитання здасться дрібницею. Якого кольору в неї очі?
Дядько закашлявся, а я знову затулила рот рукою, щоб не розсміятися вголос.
Який же хитрий Ллойд — як майстерно їх підловив!
— Яка різниця? — вигукнув дядько. — Хто взагалі звертає увагу на такі дрібниці?
Ллойд розвів руками:
— Як можна любити людину й не знати кольору її очей? Ви ж запевняєте мене, що ви — сім’я. Де ви були, поки Міранда виховувалася в пансіонаті? Чому не навідували? Навіщо тепер вирішили поспіхом виштовхати її заміж за кузена? Так багато запитань — і жодної відповіді.
Дядько знову налився багрянцем від люті й гаркнув:
— Вас не стосуються наші родинні справи! Не віддасте її добровільно — я знайду на вас управу! Нечувана річ: молода дівчина під опікою закоренілого бабія!
Ллойд відповів із раптовою злістю в голосі, насуваючись на Філіпа й змушуючи того відступати:
— Цікаво, чому король вирішив, що Міранді буде безпечніше саме з бабієм, а не в колі родини? А хто обстріляв екіпаж, коли ваша племінниця покинула пансіонат? А тепер з’являєтеся ви й намагаєтеся її потягти, видавши заміж за якогось сопляка! Вам не здається, що між усіма цими подіями є зв’язок?
— Я не сопляк, попрошу вас! — озвався Берт, підводячись із дивана.
Дядько ж гепнувся в крісло, важко дихаючи. Ллойд із силою штовхнув Берта назад, гаркнувши:
— Сядь на місце й не висовуйся!
Він підійшов до дядька, навис над ним і вже ввічливим, але крижаним голосом промовив:
— І ніколи не смійте мені погрожувати! Не забувайте, що я не лише бабій, як ви висловилися, а ще й вогняний магістр. Спалю так, що й слідів не залишиться.
З цими словами він клацнув пальцями, і на його долоні заграло полум’я.
— Ви божевільний, — видихнув Філіп, намагаючись відсахнутися від вогню. — Я неодмінно подам скаргу королю.
Опікун знизав плечима:
— Як вам буде завгодно!
Берт розгублено переводив погляд із дядька на Ллойда, не знаючи, що робити.
Я теж сиділа тихо, мов мишка під віником, гадаючи, що ж буде далі.
— А тепер, панове, коли ми зрозуміли одне одного, прошу покинути мій дім і більше ніколи не повертатися, — промовив опікун із загрозою в голосі.
На дядька з кузеном було шкода дивитися. Вони обидва, чіпляючись один за одного, поспіхом покинули дім, бурмочучи лайку.
Ллойд підійшов до сходів і подивився на мене.
— Спускайся, можеш не ховатися, — покликав він, а очі його весело блищали. — Спритні в тебе родичі!
— Ви справді думаєте, що дядько й обстріл екіпажа якось пов’язані? — з недовірою спитала я, спустившись униз.
— Не знаю, — знизав опікун плечима, — але оченята у Філіпа забігали. Щось нечисто з твоєю родиною, навіщось ти їм потрібна настільки, що вони не побоялися сюди приїхати.
— Може, через мою спадщину? — припустила я. — Директорка казала, що статками батьків розпоряджається дядько, поки я не вийду заміж. Але не думаю, що там настільки багато грошей, щоб мене хотіли вбити.
— Хто знає, Мірандо? Заради грошей люди готові на багато що, — відповів він, пильно мене розглядаючи.
— Не дивіться на мене так, будь ласка, — ввічливо попросила я, відчуваючи незручність.
Ллойд засміявся:
— А як саме на тебе не дивитися?
— Так, ніби ви кіт, а я мишка. Можливо, ви звикли так поводитися з жінками, але я ж… Я маю на увазі, що ви розписку давали…
Брова Ллойда виразно піднялася, а обличчя набуло здивованого вигляду:
— Як тобі не соромно, Мірандо! — з докором сказав він, але кутики його губ здригнулися в усмішці. — Звинувачувати мене в подібних речах щодо власної підопічної! Обурливо! Де ти такого лише встигла набратися? Невже в пансіонаті?
Я наважилася поставити запитання, яке не давало мені спокою відтоді, як я оселилася в цьому домі:
— А ви справді бабій?