Глава 9. Умова Ейдена Ллойда

Я спостерігала за тим, що відбувається, стоячи на сходах так, щоб мене не було видно з вітальні.
Раптово набуті родичі з комфортом розташувалися на дивані у вітальні, а Дорея похмуро свердлила їх поглядом.
Я вже збиралася зробити крок униз, як позаду почулися кроки.
— Що відбувається? — долинув до мене голос опікуна.
— Приїхав мій кузен із дядьком, хочуть забрати мене звідси, — тихо промовила я й обернулася.
Ллойд стояв позаду мене, одягнений у штани й сорочку, широко розхристану на грудях. Він не поспішаючи застібав ґудзики, і від рухів рук на грудях перекочувалися горби м’язів.
Його волосся майже торкалося плечей, злегка завиваючись на кінцях. На обличчі відросла щетина, брови насуплені.
У мене чомусь пересохло в роті від цієї картини, і я зніяковіло відвела погляд.
— Мірандо, замість того щоб витріщатися на мене, ти могла б спуститися й привітатися з ріднею, як хороша дівчинка, — глузливо мовив він. — Я розумію твій інтерес до того, як улаштовані чоловіки, із превеликим задоволенням показав би все на собі, але не можу: я дав слово, що твоя дорогоцінна перлина дістанеться чоловікові. От на ньому все й вивчиш.
Я захлинулася від обурення й гнівно прошепотіла:
— Я не витріщалася на вас, просто не очікувала, що ви вийдете в такому розпусному вигляді!
Він тихо засміявся:
— Зустріч із тобою збагачує мій словниковий запас. То я розпусний, то розв’язний… Ти у своєму пансіонаті словники напам’ять учила? Це навіть непогано, буде чим здивувати чоловіка в шлюбну ніч.
— Спустіться до них, будь ласка, — попросила я, пропустивши його насмішки повз вуха. — Я їх не знаю й їхати з ними нікуди не хочу.
— А хто тебе відпустить? — здивувався Ллойд. — Я твій опікун за королівським наказом.
— Дядько від вас явно не в захваті, раз назвав ваш дім гніздом пороку. А що, як вони мене схоплять і вивезуть? — чомусь ця думка здалася мені цілком правдоподібною.
Навіть промайнула картинка перед очима: дядько й кузен тягнуть мене до виходу, а Дорея й Ллойд тягнуть у зворотний бік.
— Це він від заздрощів, — байдуже заявив опікун. — Нікого вони не вивезуть. Не виходь, поки не покличу.
Він поправив комір сорочки й попрямував до вітальні.
— Панове, не радий вас вітати, але вибору немає, — гучно промовив він, і обличчя дядька та кузена витягнулися від здивування. — Я Ейден Ллойд, дозвольте поцікавитися, що привело вас до мене в цю недобру годину?
Дядько побагровів від такої зухвалості й гнівно мовив:
— Я хотів би забрати зі вашого жахливого дому свою племінницю! Я досить наслухався пліток про те, які дикі оргії у вас тут відбуваються! Порядній дівчині тут не місце!
Я присіла навпочіпки, тримаючись за поручні сходів. Не так я собі уявляла зустріч із кузеном-нареченим.
Ллойд закотив очі, сів у крісло, закинувши ногу на ногу, й насмішкувато протягнув:
— Оргії, кажете? Ах, якби ж то! Але, наскільки я пам’ятаю, у листі ви писали, що ваш племінник бажає одружитися з моєю підопічною. Я нічого не плутаю?
— Це наша справа, — відрізав дядько Філіп, — ми вирішимо це без вас.
— А ось це навряд чи, — очі опікуна звузилися, навіть подоба усмішки зникла з обличчя. — Наказом Його Величності опікуном призначено саме мене. Не забувайте про це. І я дуже не люблю, коли сторонні втручаються в мої справи. Це теж запам’ятайте на майбутнє.
— Це обурливо! — скрикнув дядько, схоплюючись на ноги. — Я буду скаржитися королю!
Ллойд знизав плечима:
— Як вам буде завгодно, панове. Не наважуся більше затримувати.
Він підвівся, даючи зрозуміти, що зустріч закінчена й гостям час на вихід.
— Ми не закінчили, — раптом подав голос кузен Берт. — Я хочу бачити свою наречену!
Я ахнула, затискаючи собі рот. Оце спритність! Як швидко вони там усе вирішили!
— На-ре-че-ну? — холодно протягнув Ллойд, і його очі небезпечно заблищали. — Притримайте коней, юначе, вашої нареченої тут немає.
Дядько Філіп, вочевидь, збагнув, що відкритий конфлікт ні до чого не призведе, й уже спокійніше промовив:
— Пропоную всім охолонути й почати спочатку. Ми приїхали по Міранду. Вона житиме в нашому домі, компаньйонку теж заберемо. Ну а ви зможете повернутися до своїх звичних розваг.
Він перевів подих, дістав із кишені носову хустинку й промокнув лоба. Ллойд дивився на нього байдуже, але кулаки були стиснуті, і я злякалася, що може статися далі.
Дядько продовжив:
— Зрештою, ми єдині родичі бідної Міранди, ви ж розумієте, що дівчинці буде краще з рідними людьми.
Ллойд замислився й вимовив те, від чого в мене всередині все похололо:
— Домовилися. Я передам Міранду на ваше піклування, але за однієї умови…