Глава 6. Розчарування з ароматом обов’язку

— Ви що, з глузду з’їхали? — розгублено вигукнула я, не очікуючи такої відповіді.

— Не з’їхав, — похмуро відказав Ллойд, впиваючись у мене поглядом. — Його Величність недаремно обрав саме мене твоїм опікуном. Признач він того, кого ти собі уявляла, вас із Дореєю вже б готували до похорону.

Я щиро вірила, що напад на дорозі — справа рук саме його ворогів. Адже в мене таких точно не могло бути. Я ще надто мало жила, щоб встигнути когось так розлютити.

— Ви вважаєте, що вбити хотіли саме мене? — прошепотіла я, майже захлинаючись від страху.

У грудях раптово запекло, руки немов оніміли.

— Переконаний, — холодно відповів опікун. — І, скоріш за все, король щось про це знає. Буду з’ясовувати.

Я зайшла до своєї кімнати та сіла на ліжко.

— І що мені тепер робити? — з надією глянула на нього, сподіваючись, що він знайде, чим мене заспокоїти.

— А тобі — не висовуватись, — різко сказав він. — Я, між іншим, теж дбаю про свою репутацію і не маю звички провалювати доручення Його Величності. Якщо з тобою щось трапиться — відповідати доведеться мені. Тож мені байдуже до твоєї скромності чи що там у тебе. Ти маєш бути в мене перед очима — і крапка. Видати тебе якнайшвидше заміж — і тоді це вже не моя турбота, нехай чоловік переймається.

— Видати якнайшвидше? — не второпала я. — Ви що, на ярмарку мене виставите? Чи першому зустрічному віддасте?

— Це не твоя справа, — відмахнувся Ллойд. — Підемо на бал дебютанток, отримаємо запрошення на наступні. Твоє завдання — виглядати мило, кліпати віями та посміхатись. Не встигнеш озирнутися, як кавалери вишикуються в чергу.

— Але я мріяла вийти заміж по коханню, — жалібно мовила я. — А для цього потрібен час. Треба дізнатись одне про одного, придивитись…

— Вийдеш заміж — і придивляйся скільки завгодно, — знизав плечима він. — Чоловіки твого кола зазвичай обирають собі в дружини молоду, красиву й багату. Ти підходиш за всіма критеріями. Причепуримо тебе — і вперед.

— А як же кохання? — відчайдушно запитала я.

У бібліотеці пансіонату було кілька книг про лицарів і їхніх прекрасних дам. Я завжди мріяла, що колись з’явиться мій лицар у блискучих обладунках, забере мене з собою далеко-далеко, ми одружимось і житимемо, як у казці.

Слова Ллойда були, мов леза, що різали всі мої надії.

— До біса любов, — грубо кинув він. — Я в неї не вірю і тобі не раджу.

— Ви, певно, ніколи не кохали, — сумно прошепотіла я. — А я читала, що це прекрасне почуття. Я дуже хочу його відчути.

Він виразно закотив очі, натякаючи, що я безнадійно наївна. Ну і нехай. Я вже зрозуміла, що переді мною черствий сухар, якому плювати на всіх, окрім себе. Я для нього — лише завдання, яке треба виконати, а не жива людина.

Ллойд тим часом уже йшов до дверей, але, взявшись за ручку, зупинився й озирнувся:

— Свої рожеві фантазії можеш обговорювати з компаньйонкою. Тут у тебе повна свобода дій. Я ж не подруга, я — людина, що відповідає головою за твою безпеку. Не створюй проблем — і все буде добре.

Я мовчки кивнула. А він додав:

— Скоро приїдуть швачки з ательє, щоб зняти з тебе мірки й підготувати твій гардероб до виходу у світ. А завтра зранку буде урок бальних танців — тож будь готова.

Двері зачинилися, і я залишилась наодинці. Вирішивши трохи перепочити, я прилягла і незчувалась, як заснула.

Мене розбудив тихий стукіт у двері. Я підхопилась, не одразу зрозумівши, де знаходжусь, і почала метушитись по кімнаті, шукаючи джерело звуку.

Коли повністю прокинулась, впустила в кімнату Дорею. Вона змовницьки всміхалася, показуючи всі зуби.

— Який багатий дім у твого опікуна, Мірандо, — з захватом прошепотіла вона. — Сестри в монастирі не повірять! Уявляєш, тут вода сама з крана тече! І не треба тягати відро з колодязя! І головне — вона гаряча!

Я глянула в добрі наївні очі Дореї й усміхнулась.

— Нас покликали на перекус, тож я по тебе, — вона схопила мене за руку. — Я вже всюди тут побувала, кухня — просто величезна!

Я знала слабкість Дореї до смачненького, тому не здивувалась, коли вона навпростець завела мене у велику їдальню.

Ми якраз смачно вечеряли, коли з’явився Ллойд із конвертом у руці.

— У тебе перший претендент на руку і, можливо, на серце! — урочисто виголосив він, і я аж вдавилась і закашлялась.

— Звідки він узявся? Ми ж ще ніде не були, — пробурмотіла Дорея.

Опікун здалеку помахав листом і додав:

— Каже, що він твій дуже-дуже далекий родич. То троюрідний, то чотириюрідний, чи ще якийсь-юрідний братець. Я вже заплутався у вашому родоводі. Пише, що приїде завтра знайомитися і готовий негайно одружитися.