Глава 5 . Занадто близько

Я спробувала відсунутись, але його рука ковзнула за мою спину, і Ейден  міцно притис мене до себе, з пожадливим вогнем у погляді.

— Ви що це надумали? — пробурмотіла я, впираючись у його груди, намагаючись хоч якось відштовхнути.

Та нічого не вийшло. Він і не поворухнувся, не відводячи погляду від моїх губ.

— Саме це — зайве, — тихо промовив він, провівши пальцем по моїй щоці. — І це також. І дозволяти таке ти не повинна.

— А як мені це зупинити? — прошепотіла я, заворожено вдивляючись у глибину його блакитних очей.

— Можеш закричати, — шепнув він, погладжуючи мою шию, — або дати ляпаса нахабі.

— Добре, — ледве чутно промовила я і голосно вигукнула:
— Сестро Дорея!

Ейден Ллойд тут же відпустив мене, давши можливість вислизнути з його обіймів, і хмикнув.

— Мірандо, що сталося? — монахиня обернулась до мене, її косинка трохи з’їхала набік.

— Як ви себе почуваєте? — вдавано поцікавилася я, ніби мене щиро турбував її стан після нападу. Хоча й без того було видно — цілком у порядку.

— Все добре, люба, — усміхнулась вона, і на її щоках з’явились глибокі ямочки. — Спочатку трохи злякалась, звісно, але тепер навіть цікаво. У монастирі такого не бачила!

Вона знову відвернулась, а я з тріумфом глянула на Ейдена Ллойда.

Він лише криво всміхнувся й кинув:

— Швидко орієнтуєшся, молодець. Але пам’ятай: не завжди поруч буде Дорея або я. Тож ні з ким наодинці не залишайся. Зрозуміла?

— Приїхали! — радісно вигукнув кучер, зупиняючи екіпаж.

Я вийшла з карети й жадібно вдихнула свіже повітря.

Дорея, озираючись, здивовано штовхнула мене ліктем:

— Будинок як іграшковий, Мірандо, ти тільки подивись!

Перед нами височів двоповерховий особняк: світлі стіни, білі колони біля входу, широка сходи з темними поруччям і витончений ґанок.

Ейден Ллойд тим часом про щось тихо перемовився з кучером, відпустив його і жестом запросив нас усередину.

Інтер’єр був стриманий і одразу натякав: тут живе чоловік. Вітальня у синіх тонах, шкіряні меблі, мінімалістичні світильники, блискуча темна підлога — майже дзеркало.

Дорея не втрималась і захоплено зітхнула, а я мовчки розглядала новий дім, у якому мала жити до весілля.

Ейден Ллойд провів нас на другий поверх. Спочатку він показав кімнату для монахині — невеличку, але затишну: високе ліжко з подушками, маленька шафка, стіл, крісло, кілька картин на бежевих стінах.

Потім повів мене на інший бік коридору — до моєї кімнати. Вона була просторіша, в тому ж стилі, але з ще одними дверима.

— А це куди? — запитала я, з підозрою поглядаючи на мовчазного Ейдена Ллойда, який стояв, засунувши руки в кишені.

Він розтягнув губи в знайому лукаву усмішку:

— Нічого особливого. Ванна кімната.

— Тоді чому виглядаєте так, ніби там якась пастка? — запідозрила я.

— Ну що ти, Мірандо, — сказав він солодко. — Ходімо, подивись сама.

Він відчинив двері, і я зайшла. Це й справді була ванна, але… неймовірно розкішна! У пансіонаті в нас був тільки старенький душ із ледь теплою водою. А тут — величезна ванна, в якій легко могли б вміститися двоє!

Світлий кахель із бордовим візерунком, м’які килимки на підлозі, тепле освітлення. Та мене більше зацікавили ще одні двері в кутку.

— Гарно, — зізналася я. — А це куди?

— У мою кімнату, — безтурботно відповів він.

— Ось воно що! Ви поселили мене саме тут, щоб… підглядати?!

— Нічого подібного, — відповів різко. — Ти — моя підопічна. Король довірив тебе мені, і я відповідаю за твою безпеку. Віддам тебе заміж — тоді й полегшаю.

— І що, йому потрібно було, щоб ви ще й у ванній мене охороняли?! — обурилася я.

— Та що ти мені покажеш, чого я ще не бачив? — буркнув він. — Якщо буде треба — і в одному ліжку спати будемо.