Глава 4 . Опікун з полум'яним характером

Він штовхнув мене вниз, і я стиснулася в клубок, намагаючись злитися з підлогою. Попереду істерично зойкала сестра Дорея, судомно вчепившись у руку кучера. Опікун різко відчинив дверцята карети біля себе, наполовину висунувся назовні й спрямував хвилю вогню у бік нападників. Полум’я з ревом охопило сухі дерева обабіч дороги, за нашою спиною з’явилася непроникна вогняна стіна, а дробовий стукіт по даху миттєво припинився.

Ллойд повернувся на місце, зачинив дверцята й скомандував:

— Гони! Треба відриватися!

Кучер натиснув кілька кнопок, провернув якусь блискучу ручку — і карета рвонула вперед з шаленою швидкістю. Сестра Дорея миттєво стихла, немов повітря в легенях закінчилося, і важко задихала.

— Злякалася? — звернувся до мене опікун, пильно вдивляючись у моє обличчя.

— Трохи, — пробурмотіла я.
Якщо чесно, я взагалі нічого не встигла усвідомити — все відбулося так стрімко.

— Що ж, дівчатка, — потер руки Ллойд, відкидаючись на спинку сидіння, — вітаю в реальному світі.

Я якось підвелася з підлоги й сіла на місце. У вікно дивитися не наважувалась — дерева миготіли так швидко, що паморочилося в голові.

— Чому по нас стріляли? — запитала я. — Це ваші вороги?

— Це я в тебе хочу спитати, люба, — кинув він холодним поглядом. — Мої вороги з іграшковою зброєю не бігають. Кому ти встигла перейти дорогу?

Я нервово ковтнула слину й тихо промовила:

— Я все життя провела в пансіонаті в горах. Про мене ніхто не знає! У мене навіть шансу не було стати комусь ворогом.

Ллойд на мить задумався, а тоді скоса глянув на мене:

— Здається, я починаю розуміти, чому саме мені дісталась "честь" стати твоїм опікуном. Отже, поговоримо про правила.

Я здивовано моргнула. Які ще правила? Хіба мені мало їх було в Пансіонаті?

— Перше правило: слухаєшся мене беззаперечно. Скажу стрибати — стрибнеш одразу. Зрозуміла?

— Думаєте, я в захваті, що саме ви мій опікун? — з гіркотою відповіла я. — Я сподівалась, що мене забере добрий старенький джентльмен, який ставився б до мене як до онуки. А приїхали ви!

— І що ж у мені не так? — хмикнув він, а в кутиках його губ з’явилася ледь помітна усмішка. — Окрім віку. Я, звісно, старший, але жінки зазвичай не скаржаться.

— Та все не так! — обурено кинула я й відвернулася. — Ви якийсь надто високий… і великий! І обличчя у вас...

— Ну-ну, — піддражнив Ллойд. — Ти перша, хто скаржиться, що я "занадто великий". Зазвичай просять ще. А з обличчям що?

— Воно якесь... розпусне, — ляпнула я.

Директриса завжди казала, що від красивих чоловіків добра не чекай: тільки й мріють зіпсувати дівочу репутацію.

Але Ллойд розсміявся вголос.

— Нічого смішного, — буркнула я. — Ви ж усіх кавалерів від мене відженете. Якби на вашому місці був хтось старший...

Він нарешті вгамувався й запитав:

— А звідки тобі знати, що лякає кавалерів?

— Нам говорила директриса… і монахині, — поважно відповіла я.

— От що їх лякає — так це твоє плаття, — зиркнув на нього Ллойд. — Правило номер два: усі твої вбрання тепер узгоджуються зі мною. Якщо так прийдеш на бал дебютанток, то не вийдеш заміж ніколи. Ясно?

— Ясно, — просичала я.

— Піжами, халати та спідня білизна — також, — додав він нахабно, стежачи, як мене заливає жар.

— Це ще навіщо?! — прошепотіла я, прикладаючи руки до щік.
Сором один…

— Не обговорюється, — буркнув він, не зводячи з мене пильного погляду. — І щодо кавалерів. Усі вони також узгоджуються зі мною. Не схвалю — значить, забула про нього, зрозуміла?

— Зрозуміла, — похмуро відповіла я.
Можливо, це й правильно. Він точно краще розбирається в чоловіках, ніж я.

— Нічого зайвого їм не дозволяй, — додав Ллойд суворо, як ніби я вже когось спокусила.

— Що значить "зайвого"? — розгублено запитала я.

Він усміхнувся і поглянув на мої губи з таким жаром, що мене ніби пронизало струмом.

— Зараз покажу, — хрипко прошепотів він і потягнувся до мене.