Розділ 1. Наречена без згоди

Дорогі читачі!

З радістю повідомляю вам чудову новину — вийшла друга частина книги з циклу «Академія Арканум», присвячена історії магістра вогню Ейдена Ллойда та його неординарної підопічної — Міранди.

Попереду ще більше магії, несподіваних поворотів, палких діалогів і, звісно ж, іскристої напруги між героями.
Чи зможе Міранда витримати випробування, які приготував для неї новий опікун? А чи вдасться Ллойду залишитися холодним, коли полум’я емоцій вже пробуджено?..

Дякую, що ви зі мною! Ваша підтримка — це магія, яка творить продовження 💫

З любов’ю,
Ваша Леді Анет!

— Ти виходиш заміж, Мірандо! — суворий погляд директорки пронизав мене наскрізь, а її голос був такий твердий, що ним можна було б вибивати пил із килимів. Я сиділа на жорсткому стільці навпроти її столу й не одразу усвідомила, що вона щойно сказала.

— Заміж? За кого? — вирвалося в мене, хоч я й розуміла, що зараз отримаю за неуважність.

— Не вдавай, що не почула, — різко глянула на мене поверх окулярів у тонкій чорній оправі. — Його Величність призначив тобі опікуна, який уже їде сюди. Він і вибере тобі чоловіка. Все зрозуміло?

Я кивнула, хоча насправді не зрозуміла зовсім нічого. Але сперечатися з директоркою не можна — змусить курятник чистити цілий тиждень.

— А хто він? І коли приїде? — наважилася спитати я. Директорка стиснула губи й кинула на мене осудливий погляд, хитаючи головою. Її сиве волосся було зібране в ідеальну зачіску, з якої не вирвався жоден волосок.

— Один із найближчих людей Його Величності — Ейден Ллойд, магістр вогню. Він також викладає в Академії Арканум. Надзвичайно важлива персона! Дуже! — з придихом мовила директорка. — Особисто з ним не знайома, але кажуть, що король йому повністю довіряє. Тож навіть не думай показувати свій характер і сперечатися! Приїде вже сьогодні, тож збирай речі й повертайся сюди.

Я підскочила й, швидко вклонившись, кинулася до спальні. Невже мені справді випав шанс залишити цей проклятий пансіонат? Хай навіть і заміж… Та байдуже! Заради цього можна й за барана піти. У кімнаті, крім мене, мешкало ще п’ятеро дівчат, але зараз усіх як вітром здуло. Я дістала полотняну сумку й акуратно склала туди свої небагаті речі: кілька комплектів білизни, панчохи й сукню. Оце й усе моє "майно".

Насправді після загибелі батьків мені дісталася чимала спадщина, але за умовами заповіту я могла отримати її лише після шлюбу. До того часу всім розпоряджався двоюрідний брат батька. Мені було лише вісім, коли мама й тато загинули. Жоден родич не захотів забрати мене до себе, тож Його Величність влаштував мене в жіночий пансіонат, який особисто фінансував. Сюди брали дівчат зі знатних, але збіднілих родин або таких, як я — щоб дати базову освіту й потім вигідно видати заміж.

Директорка казала, що король не хоче, аби ми закінчили життя в невігластві чи опинилися в сумнівних місцях, ганьблячи свої роди.

— Його Величність дуже добрий до вас і не хоче, щоб ви зійшли на манівці. Тож будьте вдячні! — наголошувала вона.

Від ранку до пізнього вечора ми або вчилися, або працювали в саду, вирощуючи овочі й фрукти для спільного столу. Дисципліна була залізною. За найменше порушення — або в курятник, або мити підлоги у всьому пансіонаті до мозолів. Іноді навіть різками діставалося.

Директорка пишалася тим, що її вихованки стають зразковими дружинами — працелюбними, покірними, мовчазними. А король, мовляв, щедро дбає про нас — адже йому вигідно мати підданих, що женяться з дівчатами, які з трепетом дивляться на чоловіка, як на божество, і тішаться дрібним проявам уваги.

Але я хотіла зовсім іншого. Хотілося знайти добру, м’яку людину, яка не заважатиме мені жити. А ще краще — самій вирішувати свою долю. І зустріти кохання. Хоча… все зіпсувала новина про опікуна. Сподіваюся, це якийсь старенький придворний, якому мене "вручили" перед виходом на пенсію. Можливо, вдасться його вмовити допомогти мені обрати власного чоловіка, а не йти заміж за когось, кого виберуть без моєї думки.

Я схаменулась: мрію вже надто довго, а директорка точно не упустить шансу влаштувати мені прочухана на прощання. Швидко навела лад у зовнішньому вигляді: чорна довга сукня з білим комірцем та манжетами сиділа бездоганно. Волосся було затягнуте в такий тугий пучок, що аж очі сльозилися.

За дверима чувся голос директорки — солодкий і надто привітний. Ясно: розпускає пір’ячко перед важливим гостем, сподіваючись, що той похвалить її перед королем. Я обережно постукала, дочекалася дозволу й увійшла.

— А ось і наша Міранда! — задушевно вигукнула директорка, обіймаючи мене за плечі й підштовхуючи в центр кабінету. — Ну ж бо, привітайся з опікуном, чого застигла, як нежива?

Я підвела очі з килима й глянула в той бік, куди показувала директорка. Те, що я побачила, змусило мене роззявити рота…