Частина 21

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як мій погляд зустрічає його, і, хоча в середині все ще тривожилося, я намагалася не виглядати занадто серйозно. Відразу відчула, що Нолан, як завжди, піднімає свою «стіну» професійності, наче неприступна фортеця, що лише додає йому ще більше загадковості.

– Ти що, забув про мої жарти? – сказала я з усмішкою, піднімаючи брову. – Я, між іншим, можу робити це легко.

Він ледве помітно посміхнувся. У його очах промайнув короткий промінь схвалення.

– Легкість – це не завжди відповідь, Ясемін, – сказав він, але голос його був теплим, і щось у його погляді вказувало, що він не зовсім серйозно налаштований.

– Так, звісно, — відповіла я, роблячи вигляд, що замислююся. — А що, ректор, коли ми вже обговорюємо серйозні речі, ми можемо трохи попрацювати над твоєю манерою давати «цінні поради»? Ти як робот, коли кажеш “відповідальність”. Може, трохи більше гумору?

Він подивився на мене, піднявши брови, а я помітила, як на його обличчі з’явився ледве помітний усміх.

– Ти знаєш, студентко, ти вмієш викликати посмішку навіть у найсерйозніших моментах. Я майже вірю в твої жарти, – відповів він, і я, здається, на мить побачила, як його погляд став м’якшим.

– Ось і добре! – я блиснула очима. – Бо якщо ти хочеш, щоб я була серйозною і відповідальною, то, здається, доведеться ще трохи попрацювати. Ти ж не хочеш бачити мене сумною?

Нолан знову посміхнувся, на цей раз вже більш помітно. Справжня посмішка, а не просто холодна, яка час від часу мелькала на його обличчі.

– Враховуючи, що ти одна з небагатьох людей, які можуть змусити мене посміхатися, думаю, я не буду з тобою занадто серйозним. Просто не забувай, що ми маємо справу не з жартами, а з реальними проблемами, і деякі речі не можна просто сміятися.

Я розсміялася, піднімаючи руки в знак капітуляції.

– Окей, окей! Я обіцяю не ставити всі твої поради під сумнів. Але давай хоч на пару хвилин забудемо про ці серйозні питання. Не здається, що ми обидва просто уриваємося в темряву без GPS?

Нолан знову посміхнувся, і я відчула, як атмосфера стає значно легшою. Його звичний холод та професіоналізм почали танути, хоч і залишалися, як туман на ранковій порі.

– Добре, але давай ти не забудеш про твою відповідальність за нас двох. І я не буду викидати тебе з навчання, якщо ти раптом вирішиш, що тобі набридло бути серйозною.

– Знаєш що, ректоре? Я тобі не дозволю розглядати такий варіант! Я вже зацікавилася у цьому занятті. І ось ти мені ще і заборониш бути серйозною?

Нолан засміявся, і це дійсно було щось нове. Він посміхався як звичайна людина, яка на мить забула про свою роль ректора, про ту людину, якою зазвичай був для всіх інших.

– Я не збираюся тобі щось забороняти, студентко. Але, будь ласка, не викидай свою серйозність повністю. Це може бути корисно.

– Так, добре, ректоре. Спасибі за попередження, але я не буду серйозною, поки не захочу!

Він сміявся, але в його сміху була така глибина, якого я навіть не очікувала від нього. І раптом я зрозуміла, що, можливо, ми все ж можемо знайти баланс між тими «професійними порадами» та легкими жартами.

Врешті-решт, мені хотілося більше таких моментів. Відчувати себе простою студенткою, не зважаючи на всю ту глибину і складність, які приносить його світ.

– Ти все ще зберігаєш в собі здатність дивувати, Ясемін, – сказав Нолан, і я відчула в його словах щось більше, ніж просто звичайну визнання. Це була цінність, якої я ще не помічала раніше.

– А ти, здається, просто починаєш розуміти, як важливо бути простим, — відповіла я з усмішкою, і це була не просто жартівлива заява, а більше, ніж я могла сказати тоді.

Цей момент між нами був несподівано приємним. 

Цей тиждень був далеким від звичного. Ясемін почала відчувати, як між нею і Ноланом утворюється невидима прірва, яку важко було ігнорувати. Вони не бачилися так часто, як раніше. Нолан був занурений у свої обов’язки, і Ясемін зрозуміла, що її місце тепер стало менше важливим у його світі. Він став холоднішим, відстороненішим, ніби намагаючись знову повернутися до свого звичного професійного образу.

Я прокинулась рано вранці, як завжди, але сьогодні настрій був трохи інший. Я довго сиділа на ліжку, обмірковуючи, чому все стало таким. Куди поділися ті розмови до пізньої ночі, ті жарти, які робили наші стосунки особливими?

«Може, я занадто багато вимагала», — подумала я, піднімаючись і йдучи до ванної. Це відчуття занедбаності було важким, але з ним можна було змиритися.

Університет не давав часу на занурення в сумні роздуми. Тому вирушила на заняття, де мене чекала низка викликів і нових можливостей. Я слухала лекції з магії, де професор, як завжди, розповідав про теорію застосування заклинань, а студенти ставали в чергу, щоб задати питання.

Серед студентів було багато знайомих лиць, але сьогодні особливо настрій у всіх був на злеті. Це був перший день після великого святкування на честь початку нового семестру. Я з друзями зазвичай проводила час на таких заходах, де вони сміялися, обговорювали магічні експерименти і просто веселилися. Тепер мені здавалось, що це надано лише як відволікання, а не справжнє задоволення.

-Ясемін, ти чому така серйозна? – зупинила мене Лара, подруга, з якою ми давно дружили. – Ти не можеш бути такою весь час, ти ж все одно одна з нас!

– Просто трохи втомлена, – відповіла, примусово усміхнувшись. – Нічого серйозного.

– Ну, добре, тоді йди на вечірку в честь нашого успіху, – запропонувала Лара. – Тобі треба відпочити. Ти не можеш сидіти вдома весь вечір. Ми всі йдемо, і без тебе буде нудно.

Я поглянула на свою подругу, й у моїх очах читався відчай, коли я зрозуміла, що не хочу йти на вечірку без Нолана поруч. Але я знала, що це треба зробити. Вечірка була способом відволіктися, не даючи своїм думкам зайти надто далеко. Мені потрібно було хоча б на мить відчути себе частиною цього студентського світу.