Розділ 13. Хутчіш в круговертя! 

Хлопець ще дужче натягнув свого темного каптура, все ще сподіваючись, що його виразне бліде обличчя залишиться непоміченим. Оминаючи лічені картини з невідомими людьми, він важко дихав, витираючи піт, що виступав на його чолі через невгамовний біль. Руки дрижали, однак Фелікс продовжував йти, залишаючи по собі кров'яні сліди, що вели високо вгору, до головної башти директора. До його минулого. Все ж болісного, але такого приємного й запашного. Наче смачна кава з гірким присмаком. 

  — Зупинись! — вигукнула Катя, линучи на своєму візочку, що кожного разу застрягав серед тріщин кам'яних сходів. 

  Її світле волосся розвивалося в різні боки, а очі сяяли блакитними вогнями, нагадуючи квіти волошки. Але один невдалий рух і все обірвалося. Колесо з гучним звуком покотилося по доріжці, не витримавши стільки пригод на своєму шляху. 

  Закричавши, Мрійниця вискочила з візка, полетівши донизу. Ще кілька секунд, і її життя мало б закінчитися. Ще кілька коротких секунд…

  — МАВКО! — Фелікс прожогом кинувся до неї, залишивши свої намагання втікти на потім. 

  Наче чорна хмара, він накрив дівчину довгими крилами крука, повільно стежачи, як її очі округлюються від здивування. 

  Чорняве волосся повільно розвіювалося в різні боки. Фелікс тримав на руках перелякану Катерину, намагаючись приховати біль, що линув з середини його грудей. Нічого не говорячи, дівчина перевела погляд на темний коридор, що здавався по-справжньому нескінченним. 

  Хлопець вже хотів щось відповісти, аби тільки не слухати стукіт власного серця, однак його перервав інший звук. І він долинав зверху. 

  — Я б тебе залишив тут, але ти точно щось утнеш, — вголос роздумував він. — Трясця! Нічого не поробиш. Потрібно поглянути, що там нагорі. 

  — Я й не думала залишатися тут. Мій візок зломався, і все через тебе, — набурмосившись, відказала Катя. 

  Саркастично посміхнувшись, Фелікс лише махнув рукою: 

  — Даруйте, а я тут до чого? 

  Мрійниця роздумувала над продовженням балачок, та невідомий звук тільки посилився. 

  — Буду дуже вдячний, якщо на цьому наші розмови завершаться, — тихо прошепотів темнокрилий, поглянувши вгору. 

  Ідучи сходами, він ніс на руках Катю, яка тільки й робила, що зиркала в різні боки, боячись не помітити можливого ворога. Стиснувши свої зуби, Фелікс вдавав, що нічого не помічає. Однак його й самого почало це виводити з рівноваги. 

  Нарешті сходи закінчилися. Хлопець вирішив піти в бік кабінета директора, думаючи, чи встигне він дібратися до арки до приходу самого Фоко. 

  Неочікувано почувся тоненький голос Катерини, яка тицяла пальцем на щось темне, більш схоже на купку ще не готового желе. Ця “купка”, заворушившись, повільно утворила силует, який дечим нагадував людину. Та людиною точно не був. 

  — Невже це.., — прошепотів Фелікс майже до себе. 

  Маса розповзалася в різні боки, ніби не могла склеїтися в “єдину композицію”. Темна рідина блищала через світло від місяця, яке проникало крізь віконне скло, нагадуючи чи то кров, чи смолу. Через темряву було погано видно, тож Катя протерла очі. 

  Напрягаючи зір, вона таки помітила, що невідомий неодмінно не був людиною. Лише поганою копією, яка не мала ані голови, ані нічого людського. Потвора була височенька на зріст. Її руки досягали колін, чи місця, де мали б бути коліна. Ноги нагадували кістки, при чому гнилі й полущені від довгих століть. На верхніх кінцівках були довгі пальці, схожі на кинджали. Худорляві й липкі, вони виблискували, здаючись бридкими. Тіло розтікалося під час пересування істоти. Деякі його частини залишалися на підлозі, а деякі просто склеювалися докупи. 

  Звук видавався знайомим. Наче хлюпання води, але водночас зі страшним хрипким ревом, який невідомо звідки лунав. 

  Пішовши вперед, потвора почала хапатися за стіну, бризкаючи на неї своєю мулистою рідиною. Затуливши рукою рот дівчинки, аби та не закричала від переляку, Фелікс мовчки стежив, як невідомий зникає за дверима 13-того кабінету. 

  — Тут точно щось не те, — прошепотів хлопець, зупинившись. 

  — Звичайно, щось не те! Це точно.., — Мрійниця враз зупинилася, помітивши, як темнокрилий стежить за непорушною темрявою, ніби рахуючи хвилини. 

  Мить, і він рушив вперед. Зовсім спокійний. Це здалося Катерині дивним, однак нічого не сказавши, вона кивнула в бік, де недавно була потвора.

  — Чи… може це бути Крастером? 

  Відповідь пролунала майже одразу: 

  — Навряд чи. Ти знаєш, хто такі Крастери? Чи просто чула про них від когось? Чутки академії і правда — зовсім різні речі, — крізь зуби прошипів хлопець. 

  Нарешті опинившись в кабінеті, діти рушили до таємного входу. Як і минулого разу, Феліксу пощастило. Двері були відкритими.