Розділ 11. Сон

Від ім'я Фелікса

Навколо здіймається невгамовний ґвалт, через що голова ще дужче починає боліти. Цей біль струмом передається по всьому тілу, змушуючи мене здригатися та сповільнювати свою ходу. 

  Де я? Навіщо я тут? Чи то живий, чи то мертвий, я втратив усе, що мав. Через це сенсу не залишається. Найменші мрії знищено, однак… я продовжую линути цим білим тунелем, очікуючи побачити, що це яскраве сяйво матиме свій кінець. 

  Ні, я помиляюсь. Знову і знову віра тікає від мене. Я ніколи не отримаю те, що так надив побачити, відчути. Я назавжди втратив те добро, що мало бути зі мною. Тепер ми вороги, і готові воювати по різні фронти. На жаль. 

  Нарешті світло закінчується. Я потрапляю в гарну долину, схожу на село. Здається, зараз Різдво. Сніг білою ковдрою лежить на дахах будинків та землі, даруючи їй спочинок до весни. На обличчі з'являється легка усмішка, і біль на деякий час полишає моє тіло. Чую, як вдалечині співають бабусі, дівчата гукають до хлопців, і всюди гарно. Усе біле, немов сметаною полите. 

​​​​​​

  Я йду повільно, зовсім не поспішаючи. Якщо я сплю, то нехай це відчуття буде якомога довшим. Хоча б уві сні зможу скуштувати той плід під назвою: «Щастя». Хоча б на коротку мить побуду наївною дитиною, яка вірить у дива. 

  Ідучи стежкою, я вдихаю аромат свіжоспечених коржиків, пиріжків. Зграйка кольорових вогнів, які виявляються невгамовною малечею, зі смолоскипами в руках, линуть до однієї зі старечих хат. Придивившись, я все ж впізнаю це село. Смоківка на цей раз зустрічає мене, на диво, приємно. 

  Дверцята хатинки поступово відчиняються. Чомусь моє тіло ніби приростає до землі. Стара бабуся виносить оберемок різних солодощів та смаколиків, а натомість дітлахи починають свій ґвалт, перекрикуючи одне одного. Я затуляю вуха руками, не в змозі більше стримувати головний біль. 

  Червононосі, з ластовинням, змерзлі через лютий мороз, вони все одно посміхаються, здаючись щирими та життєрадісними. Якби я був серед них, що тоді змінилося б? Чи став би я лиходієм? А чи зміг би віддати жагу до помсти заради цього? Напевно, ці питання занадто складні для мене. Лютого злодія з долею звіра. 

  — Коляда, коляда.., — лунає голос, що змушує мене здригнутися. 

  Повільно повертаючи голову я бачу її — дівчину, через яку я існую. Здається, інші називають таких матерями… Дивне слово, дечим тепле й м'яке, але приховує в собі безліч важкого: ночі без сну, біль й напруга, однак вони терплять це заради нового життя. 

  Струнка, з плавною ходою, чорними бровами й гарними ясними очима, вона здається мені доброю і лагідною. Цікаво, чи змогла б вона полюбити такого, як я? 

  Орися обіймає кожного з малечі, одночасно вітаючи з Різдвом. Моє серце стискається, через що я, похитуючись, підходжу ближче до неї. На мить наші погляди зустрічаються. Триває коротка пауза, після якої купка веселих дітлахів утворюють навколо нас коло, змушуючи мене ще більше здригатися через голосні вигуки. 

  — Коляд, коляд, коляда, — сміючись, співають діти. — На поличку погляда…

  Я хочу вирватися з цього круговертя натовпу, але малі швершки занадто швидко кружляють, утворюючи дивне марення навколо мене. Я бігаю з одного боку веселощів й ґвалту в інший, та це не сильно допомагає. 

  — …там ковбаси лежать, вони в шанічку біжать, — продовжують співати малята. 

  Мені бридко дивитися, як радісні обличчя гуртом кліпають на мене, думаючи, що такий парубок, як я, неодмінно зацікавлений в дивакуватій грі. Нарешті зупиняючись, я повільно переводжу погляд вперед. Навпроти мене стоїть Орися, радісно плескаючи у долоні. Підходячи ближче, дівчина простягає мені руку, ніби боячись, що занадто швидкі рухи налякають мене. 

  Нарешті я беру її долоні в свої. 

  — Дай, бабо, ковбасу — літом коней попасу, — вже тихіше співають інші. 

  Не звертаючи на них увагу, я намагаюся посміхнутися, однак це виходить занадто іронічно. Руки дрижать, та це зовсім не збиває з пантелику Орисю. Вона продовжує ніжно дивитися мені у вічі. 

  — Не даш ковбаси — хоть сама паси, — нарешті завершують колядувати малята. Я з полегшенням видихаю білесеньку хмарку, що утворилася внаслідок теперішнього морозу. 

  Продовжуючи стежити за змінами, що вирують на моєму лиці, Орися дедалі сильніше обіймає мене за плечі, змушуючи серце битися з шаленою швидкістю. 

  Майже не дихаючи, я шепочу, задихаючись від почуттів та неабиякої образи на долю. Це могло б бути цілковитою реальністю, однак… 

  — Ма-м-мо… 

  Дивлячись на небо, дівчина знову віддаляється, щоб востаннє окреслити мене своїм спокійним поглядом. 

  — Шкода, що я таки не навчила тебе любити. Пробач, — каже вона, посміхаючись крізь вирій сліз.