Розділ 8. Прокляття заради Правди

Швидкі кроки ступали по кахельній підлозі, відбиваючи ритм. Оминаючи лічені картини, невідомий наспівував загадкову пісеньку про Правду і Брехню. В Анґевісі майже кожен знав її сюжет, однак не всі були знайомі зі справжнім завершенням балади. 

  Вилинувши з суцільної темряви, що окутала академію, чоловік направився до кабінету з цифрою «13». Його рука миттю опинилася на золотій клямці дверей. Покрутивши її, він зі скрипом відчинив двері і зайшов до просторого кабінету. На темній стіні виднілося велике вікно, з якого відкривався вид на головний двір академії ЩедоуТорн. Навпроти нього стояв стіл з різними папірцями та документами, а також чорнильне перо, яке ще нещодавно заповнювало списки першокурсників. 

  Сівши на м'яке чорне крісло, що нагадувало дечим трон, чоловік постукав пальцями по столі, поглядаючи на старовинну картину в кінці кімнати. На ній молода дівчина зі світлим волоссям та янгольським личком посміхалася, тримаючи у руках ромашки, залиті березневим сонячним промінням. 

  Невдовзі у двері постукали. 

  — Заходьте! — відповів чоловік, видихнувши. 

  Дорога видалася для нього важкою. 

  До кімнати зайшов карлик з товстим обличчям та заячими великими зубами. На голові виднілася лисина, а руки тримали чорний капелюшок, проявляючи повагу до господаря академії. Штанці на підтяжках та крихітні чобітки здавалися смішними, і робили його ще меншим. 

  Зневажливо пирхнувши, директор махнув рукою, запрошуючи зайти. 

  — Я дуже втомився через дорогу, тому давай швидше. 

  Підійшовши до чоловіка, карлик відповів: 

  — В-ваша в-високість я з-знайшов д-дещо цікаве д-для в-вас, — почав він, затинаючись від хвилювання. 

  — Швидше! — нагадав директор, і його погляд став ще більш гордовитим. — Мені треба підготуватися до завтрашнього прийому. 

  Кивнувши, курдупель¹ продовжив: 

  — Т-троє д-дівчат пробралися д-до в-вашої бібліотеки, в яку з-забороняється х-ходити, — його обличчя розтягнулося в широкій усмішці. 

  — Я сподіваюся, пані Дорфіль провела з ними лекцію щодо поведінки? — занепокоївся чоловік. — Вони нічого не вкрали? 

  — К–книгу, — сказав карлик. — Книгу з пророцтвом, — його голос перестав дрижати, ставши навдивовижу спокійним. 

  Постукавши пальцями по столу, директор поглянув на кімнату, в каміні якої вже давно не палав вогонь. Він направив на нього свою руку і ватрище миттю забовваніло серед старої деревини, даруючи невблаганне тепло в осінні морозні дні. 

  — Ти знаєш, Зуре, що мене краще не злити, — його очі звузилися. Направивши свій палець на карлика, він додав: — Тож краще кажи до самого кінця. Я не люблю чекати. 

  Затинаючись, Зур замахав своєю голівкою, підійшовши ближче до дверей, аби в разі чого прослизнути крізь них до коридору. Однак доторкнувшись до клямки, зрозумів, що опинився у пастці. 

  — В-ваша в-величність.., — почав він, але зловісний голос директора перервав його.

  — Хутчіш! 

  Кивнувши, курдупель вигукнув, намагаючись стримувати сльози, через страх, що забринів у його жилах: 

  — С-серед них б-була… К-катер-рина… 

  Обличчя чоловіка засяяло. Махнувши рукою, він відчинив двері. Дякуючи, Зур хутенько вискочив за поріг кабінету, залишивши за собою двері з цифрою «13», що зі скрипом зачинилися, заховавши усі секрети та думки в межах цієї зловісної кімнати. 

  — Значить, Катерина.., — прошепотів директор, прояснівши на обличчі. — Як цікаво… 

  Ідучи нескінченними коридорами, дівчатка голосно обговорювали лекцію пані Дорфіль. Навіть картини з серйозними обличчями зрозуміли, що: виявляється, в академії більше заборон, аніж самих правил. 

  Тримаючи довгий папірець від вчительки, Катерина почала: 

  — Правило перше: не можна виходити з кімнати після дев'ятої години. 

  Засміявшись, Яра відказала: 

  — Це вона сама навигадувала? Я, як потерча, більшу частину свого часу люблю гуляти вночі. Який там відбій о дев'ятій?! 

  Але Даяна лише відказала: 

  — Я літавиця, і мені так кортить ввечері політати по синьому небу!   

  Зупинившись, Катя почухала потилицю, прошепотівши: 

  — А, ні. Відбій о восьмій. 

  Через це Яра ледь не вибухнула:

  — Які там ще є правила? — поглянувши на папірець, вона голосно засміялася. — О! За межі академії не ходити, з дітьми з академії СаніТорн не розмовляти, до директора ходити лише за нагальних потреб та не чіпати його після опівночі. То він вовкулака, чи що? — враз спинилася Яра. 

  Але Катерину зовсім не турбував директор (хоча вона й вирішила поговорити з ним після його ж приїзду). Більше всього їй стало сумно від думки, що з Уляною і Сашком вона таки не побачиться. 

  — Скоро вже сьома, тож нам варто встигнути дібратися до своїх кімнат, — сказала Даяна, потираючи руки. — Я чула від старшокурсників, що після дев'ятої тут коїться справжнє божевілля!