Розділ 7. В бібліотеці 

— А, може, вона мертва? Чи їй зле? 

  Катя намагалася розгледіти, хто стоїть навпроти неї. Але Картинка була занадто розпливчастою, наче на малюнок пролили склянку з водою. Покліпавши очима через вранішнє світло від сонця, що долинало з вікна, Мрійниця потягнулася, мов прокинувшись від давнього сну. 

  — Хоча, ні. Ще жива, — сумно прошепотів голос.

  Тепер Катерина бачила добре. На неї поглядали круглі очі дівчинки, волосся якої було заплетене в довгу косу. Подумавши, що то Уляна, Мрійниця вже й собі хотіла голосно вигукнути та кинутися в обійми, однак, придивившись, зрозуміла, що то зовсім не стара добра віла. 

  Панянка навпроти мала срібні загадкові оченятка, які не виражали жодних позитивних емоцій. Її волосся було кольору темряви, а обличчя мало сірий відтінок, наче дівча тільки-но зійшло з фільму жахів. Чорна сукня була випрасувана, а біла краватка виглядала витонченою та серйозною. 

  Злякавшись, Катя взяла в руки м'яку подушку, що лежала поряд, готуючись до нападу. Однак невідома лише закліпала очима, не розуміючи, що відбувається. 

  — Напевно, її по голові щось добряче вдарило, поки вона летіла сюди, — сказала чорнява, відхилившись на спинку стільця. — Або ж вроджена вада, — продовжувала вона насміхатись. 

  На ліжку лежала інша дівчинка з яскраво-рожевим коротким волоссям, яке було з одного боку довше за інший. Її фіолетові очі заглибились в старезну книгу з написом: «Міфічні істоти та їх сили. Том 1». Вона була одягнена в чорну футболку зі смугастими довгими рукавами, рвані джинси та масивні темні чоботи на високих підборах, що робили її схожою на фанатку рок-музики. 

  Задерши високо ноги, аби не торкатися взуттям ліжка, дівчина перегорнула сторінку книги, сказавши: 

  — Не лізь до неї. Ходять чутки, що ця мала проковтнула Кристал Мрій, чи щось типу цього, — її голос звучав понуро, а очі ніби прикипіли до підручника, не відриваючись від нього ні на мить. 

  — Я не проковтнула Кристал Мрій, — злісно відповіла Катя, перелізши до візка. — Я народилася з нього. 

  Піднявши одну брову, сіроока лише пирхнула, постукавши пальцем по скроні. 

  — Схоже, в неї усі мізки повилітали після падіння, — але помітивши, що подруга її не слухає, вона вигукнула: — Гей! Даяно, невже мені потрібно перетворитися на книгу, щоб ти мене помітила? 

  Дайана лише позіхнула: 

  — Яро, ти була б занадто балакучою книгою. 

  Набурмосившись, Яра підійшла до вікна. Сівши на підвіконня, вона поглянула на гарний краєвид гір та нескінченних лісів, що знаходилися навколо темної споруди. Сонце вкрило її бліде обличчя своїми променями, через що воно здалося цілком милим. 

  Нарешті Катя мала змогу розгледіти кімнату. Її стіни були персикового кольору з малюнками тіней густих дерев. Біля її ліжка стояв письмовий стіл з різними зошитами та розкиданими олівцями. На дерев'яній підлозі лежав білий пухнастий килим. В іншому кутку стояло двоповерхове ліжко. На другому поверсі лежала Даяна. Подушки різноманітних форм були розкидані зусібіч. На стіні був наклеєний постер з малюнком дівчини на фоні зоряного неба, яка тримала меч. Зверху Мрійниця помітила напис: «Тільки з гордо піднятою головою ти досягнеш своєї мети…». Трохи нижче вона прочитала продовження: «…не дивлячись на кількість падінь». Біля плакату розміщувались книжки на невеличкій дерев'яній поличці. 

  На першому ж поверсі було темне ліжко з крихітною подушкою в білий кружечок, біля якого розміщувався письмовий порожній стіл. Над ним височів малюнок вовка на фоні повного місяця, що здавався, на перший погляд, моторошним через свої кроваво-червоні очиці. Стіна, на диво, була пофарбована у сірий колір, і на ній виднілися темні кощаві дерева. 

  Злізши з другого поверху, Даяна попленталася до Катерини, поклавши книгу на письмовий стіл. 

  — Ти в академії ЩедоуТорн, крихітко, — відказала вона, сівши на ліжко. — То про кристал правда? Еге ж? — в її голосі чулися нотки зацікавлення, але обличчя продовжувало здаватися похмурим та серйозним. 

  «Чого вони до мене причепилися?» — подумки проказала до себе Мрійниця. 

  Але у відповідь лише кивнула. 

  — Зрозуміло, то як тебе там? — спитала Даяна, піднявши одну брову. 

  — Катерина Мрійниця, — сказала дівчина, поглянувши на Яру, яка продовжувала дивитися у вікно, наче намагаючись там щось знайти. 

  — Не звертай на неї увагу. Вона в нас трохи дивна, — махнула рукою Даяна, зрозумівши здивований погляд Каті.

  Дивлячись у далечінь, Яра прошепотіла: 

  — Мені не подобається це місце. Скоро ви всі зрозумієте, що опинилися в замкненій клітці, де немає ніякого виходу. Особливо, ти, — вона повернулася до Катерини, яка мовчки сиділа у своєму візку, — дівчинка з легенд. 

  Відірвавшись від вікна, сіроока сіла на своє темне ліжко. Діставши з-під нього невеличкий наплічник, вона хижо посміхнулася. Але враз ця усмішка пом'якшала, коли з рюкзака вилинула темна вороняча голівка. 

  — Даві, ти так підросла! — вигукнула Яра, посадивши пташеня на своє плече. Ворона хутко почала клювати її у вухо, але вона продовжувала мовчки сидіти, дивлячись на візочок Мрійниці.