Розділ 5. Крізь арку з шипів та троянд

Ранок видався доволі голосним. І не через півнів, які, на диво, сьогодні вирішили поспати через невгамовний холод на вулиці. Сашко вже з п'ятої години, коли сонечко ледь-ледь пробивалося крізь віконне скло, стояв біля порогу оселі діда Петра, гукаючи свою подругу тоненьким від морозу голоском, що починав тремтіти. 

  Злякавшись, Катя потроху перелізла у свій візок, рушивши на вулицю. Невдовзі вони вдвох стояли біля ґанку Уляниної домівки, що мала вигляд побіленої двокімнатної хатинки з червоним димарем. 

  Закутавшись у шарф, Мрійниця вигукнула, поглядаючи на переляканого Сашка, який потроху пив гарячий імбирний чай з термоса, щоб зігрітися:

  — Уля, ти вдома?! — потерши руки, Катя розчаровано поглянула на Гая. — Напевно, пішла кудись. 

  Однак піти у такий мороз хоча б на ранкову прогулянку прирівнювалося б до смерті, і Мрійниця це розуміла без найменшого натяку на Сашкове бліде обличчя. 

  Друзі вже думали йти, як у будинку щось голосно загепало, мов тисяча предметів попадало вниз в одну мить. Злякавшись, Катя під'їхала на візочку до дверей оселі, але коли її рука опинилася на рівні з клямкою, вони розчинилися, і із хати вискочило дівча, одягнене в яскраво-рожевий спортивний костюм та білу куртку з малюнками сердечок. Схоже, подарунок від батька. 

  Не очікують такого ранкового візиту, Уляна вдарилася лобом об обличчя Каті, і дівчатка стрімголов полетіли додолу, опинившись біля самого ґанку. Гай одразу ж підбіг до Віли, яка трималася за свою голову, зціпивши зуби. 

  — Все гаразд? — прошепотів він. 

  У відповідь дівчинка кивнула, ледь помітно почервонівши. Згадавши подругу, Уля хотіла підвестися, аби допомогти бідній Катерині, але до неї якраз направився її батько — чоловік з легкою сивиною у волоссі, вузькоплечий та в домашній піжамі. Схоже, не встиг перевдягнутися через такий переполох. 

  Посадивши мавку на інвалідний візок, тато Уляни кисло всміхнувся, запрошуючи друзів додому. У відповідь Мрійниця лише махнула рукою: 

  — Ми маємо бігти. 

  На прощання віла обійняла свого батька та, щось прошепотівши йому на вушко про дотримання звичайних домашніх обов'язків, рушила до своїх товаришів, які вже встигли опинитися деінде. 

  Чоловік знав про магічний світ та вже встиг зрозуміти значущість академії для доньки. Тому, не заперечуючи її вибору, рушив додому, залишивши по собі сумні думки щодо швидкоплинності дитинства. 

  Стоячи на морозі, діти намагалися уявити, як зараз до них приїде яскрава карета із золотавими конями, позаду якої височітиме напис: «Вітаємо в академії!». Однак ні через хвилину, ні через пів години, цього не трапилося. Тільки темні птахи кружляли довкола їх голів, співаючи свою протяжну пісню. 

  Не витримавши, Катя голосно вигукнула: 

  — Вони знущаються?! 

  Навколо луною прокотився її дзвінкий дівочий голос, через що у небі, мов за помахом чарівної палички, зникли всі круки, що тільки могли бути в селі Смоківка. А восени їх було багатенько.

  Вітерець потроху збільшувався, а клітчаста червона ковдра, яка розміщувалася на ногах дівчинки, вже не так сильно рятувала від холоду. Ледь тримаючись, аби не заснути, Сашко обвів поглядом порожнє поле, що виглядало, як скупчення сірого туману та темних пагонів від минулої пшениці, які стирчали з вологої землі. 

  Позіхнувши, він вже хотів радісно оголосити, що їхній візит до академії переноситься, як враз небо засяяло тисячма ліхтарями. Чи то воно так здавалося? Хлопчик цього не знав. Кольорові стрічки пливли… Ні, летіли по безкрайньому небу, залишаючи за собою блискучі сліди, що через хвилину розчинялися серед хмар. 

  Намагаючись розгледіти рух у небі, Катя примружилася. На диво, золотавих коней з дитячих казок, які вона читала, не з'явилося. Натомість на землю приземлилися дивні пласкі штукенції, які за своєю формою нагадували скейтборди. Однак без колес. На задній частині розміщувалися викарбувані слова: «Розтинай небо!». 

  Обвівши своїм пальцем літери, наче малюючи дивний малюнок, Катя підвела погляд, помітивши Улю та Сашка. Вони хутенько узялися за свої кольорові дошки. Віли була червоного кольору з малюнком вогню, а Гаю дісталася зелена з ілюстраціями динозавриків. Знизу хлопець прочитав крихітний напис: «Блекборди для новачків». 

  — Можливо, академія прислала для нас ці, — Мрійниця уважно прочитала крихітний напис, — блекборди, щоб ми змогли переміститися до Анґевісу? Через небо? 

  Зрозумівши її натяк, Уляна стала ногами на свою дошку і, дещо похитуючись на ній, вигукнула: 

  — Розтинай небо! 

  Блекборд миттю засяяв, піднявшись у повітрі. Навколо здійнявся рвучкий вітер і, огорнувши дівчину, поніс у небо, залишивши за собою червоний слід, що через хвилину розчинився у просторі. Уляна щезла за хмарами, а діти лише знічено переглянулися, не розуміючи, що робити далі.