Розділ 4. Байка про Правду та Брехню

  Байка ця лине з прадавніх часів,

Коли ходили в обличчях сумних. 

Коли раділи нещастю чужому:

Болю, облуді та краху людському. 

Ходила Правда по світу чудес,

Довгії коси, і барви небес! 

Світле волосся, білесенька шкіра,

Миле обличчя і вся вона щира.

Світлая сукня, мов з снігу пошита,

Всяя тая правда у неї не скрита. 

В серця людей вона щастя дарила,

Темне проміння прожене вмить сміло!

Проте в той час по світі гуляв

Темний хлопак, що прозвався Брехня. 

Він ненавидів людей, що в спокусі 

Могли робити той біль ніби мусять

Жити у краху і плачах країни,

Де народилась облуда гранітна.

Хижії терни й суцвіття печалі,

Правда все бачила й Правду всі знали.

Проте робити для інших хороше,

В той час рівнялось — піти з світу гоже! 

Тож в день тихенький, коли хмари в небі

Все затулили, і сонце мов в брехні,

Зникло за хмарами, мов розчинилось,

Правда прокинулась і задивилась

В небо сумнеє, де круки літали,

Свою лихую ті піснь завивали. 

Біль зародився у неї у серці,

Тож подивившись у всі вона скерця — 

Людські серця, що тепер воювали

Разом з брехнею любов всі ховали,

Дівчина сумно шепоче до себе:

— Чи то є сенс жити мені у сні,

Де всі проміння ховають в собі?

Враз із туману, що обійняв ліс,

Вийшов вродливий хранитель завіс,

Той, що Брехня, і живе в світі болю,

Враз подивився на Правду в неволі,

І, посміхнувшись, троянду подав,

Хоча у серці все ж інше жадав. 

Проте та Правда лише відхилилась:

— Тая троянда не в серці родилась.

З чистого попелу, що ріс в вогню,

Руки-кістки, що дрижать мов в бою. 

Твоя душа, що хижішеє звіра,

Твої думки, в яких дметься та віра.

Віра про зло і зітхання смертей,

Ось, що є в серці закритих дверей! 

Враз посерйознішавши, хлопець вклонився,

Теє все зло слухать він вже втомився.

Зима печалі й облуди тих скрути,

Він все ж не знає чи буть, чи не бути! 

Але те серце, горить не згорає,

Тихий вогонь у душі знов літає.

Тож посміхнувшись, шепоче донині,

Мов він говорить любові дитини.

— Я вас кохаю усім своїм серцем,

Наче у мене в душі б'є джерельце! 

Ваші ті очі немов кришталеві,

А ваші губи — це дар королеві! 

Я б і за них хоч пів світу віддав,

Навіть себе, люба, не шкодував! 

Але махнувши рукою своєю,

Правда пішла уперед, 

— Щоб твоєю,

Бути мені вже краще в могилі,

Аніж любити ту Смерть, мов безсила!

Аніж кохати Брехню, що в тобі,

Краще померлою бути мені! 

Таке зізнання, мов терни колючі

Вдарили хлопця по серцю болюче,

І розірвали його на шматки.

— Гей, то померти все ж легше тобі? 

Але та Правда лише посміхнулась,

Проте помітивши, враз відсахнулась 

На тім обличчі, що сумом цвіте

Радість, зневіру та щось голосне. 

— Тоді нехай тобі я покажу,

Як я люблю, і що воно важе! 

Круки всі миттю із неба злетіли,

Парубка з ніг до голови накрили,

Взяли на крила і понесли

З тої долини на гору звели. 

Через два тижні настало Різдво,

Щире і світле мать було воно,