Пролог

Це відбулось восени. Коли трава прокинулася вже від тривалого сну після зими, а птахи повернулися додому у рідне село, тоді вони й зустрілися. 

  Він мав навдивовиж зелені очі, які відразу й полонили її серце. Темні тонкі вуса, що здавались схожими на невдалий мазок пензлем та ті хитрі брови, що по своєму посміхалися, кидаючи блискавиці своїми баньками. Біла сорочка сяк так була заправлена у штані, підперезані червоним паском, а ноги взагалі не потребували взуття. 

  Небо так і дихало свіжістю. 

  — Воля! От що значить воля! — з радістю вигукнув молодий чорнявий хлопець на ім'я Тимофій. 

  Кидаючись зернами, парубок непомітно підходив до чорнокосої дівчини, що сміялася разом зі своїми подружками. 

  Її звали Орися. Молода й мовчазна – вона скидалася на тополю, що росла біля озерця. Її коси спадали на спину, мов темні крони дерев, а блакитні очі нагадували джерельця. Ледь помітна посмішка й легенький рум'янець на щоках назавжди закарбувався в пам'яті того юнака. 

  Помітивши погляд Тимофія, дівчата перезирнулися й собі почали пліткувати, що він штибу закохався. Звичайно Орися ще дужче почервоніла, але не показала, що й він запав їй у саме серденько. 

  Наступного дня вони зустрілися зовсім випадково. 

  Проходячи повз криницю, Орися не могла перестати думати про дивного незнайомця на полі. 

  «Що він собі гадає? Що я за ним побіжу? Е, ні! От побачу, от побачу… Буде знати, як на мене видивлятися!» — думає до себе, а серце так і кличе до юнака. «Чи то перше кохання, чи, може, дивина якась навесні коїться?» — не могла зрозуміти бідна дівчина. 

  А юнак наче з-під землі виліз. Він потроху підходив… Ні, навіть линув до Орисі. Його очі налились теплом, ніби від вранішнього сонця, і це тепло й собі помітила молода селянка. 

  — Чого тобі? — зі злістю відрізала дівчина. — Чого витріщився? — продовжувала вона. А на серці тільки й думає: хоч би не пішов. 

  — А чого б це мені не дивитися на окрасу Божу? — повеселівши відказав парубок. — Та, бачу, не годиться молодій чорнявці такі відра носити, то й прийшов. 

  — А це не твоя справа годиться, чи не годиться! — і досі буркотіла Орися. 

  — Це ми зараз побачимо. 

  Сказавши це, хлопець в одну мить вихопив в дівчини відра з водою, пішовши вперед. 

  Вона ж коло нього бігає, кажучи, аби віддав, а він тільки весело співає, і ніби й не помічає її. 

  А співав Тимофій по-справжньому гарно. Його твердий, але й дзвінкий голос можна було почути по всьому селі, тож люди іноді приходили після роботи, аби його послухати. 

  Що тут ще сказати? І на свята, і на весілля могли його запросити, як поважного гостя. Всі його любили за ту доброту та чесність, що з дитинства були притаманні юнаку. Але лише одна подія мала все змінити… 

  Провівши Орисю до садка (бо до хати вона просила не заходити через занадто прискіпливого батька, який міг не так все зрозуміти), Тимофій хотів йти, але тут з-за дерев почув знайомий товариський голос. 

  Його очі були темними, як ніч. Навіть з цим вони наче сяяли, випромінюючи вогонь, коли парубок був правий, чи люд чинив, як він вважав за потрібне. 

  Цей хлопець мав доволі довге чорне волосся, що спадало до плечей. Бліде обличчя не мало навіть найменшого натяку на рум'янець. А губи, зазвичай, скидалися на тонку риску без хоч якихось емоцій. 

  Він мав гордовитий характер. З самого дитинства не зазнав цей юнак ані любові, ані доброти. Селяни ж його охрестили просто: байстрюк. Ніхто не доглядав його, а якщо хотіли до панів подати, аби працював там, чи граматики вчився, то він лишень почує — одразу кричить і тікає. Так тікав, і тікав, тож у висновку всі про нього і забули. 

  Був цей шибеник ще тим забіякою. Якщо ж у Смоківці якісь пригоди начувалися, то він був в перших рядах. А через його запеклий характер отримав й друге прізвисько… 

  — Гей, друже! Невже закохався? — почув за спини Тимофій. 

  Розсунувши руками гілля дерев, вийшов до нього молодий хлопець. Його волосся було розпатлане, а гілочки так і стирчали з тих довгих пасм. Був він найпершим красенем на селі, от тільки ніхто й чути не хотів про нього. Тож жив собі сам самісінький доти, доки не потоваришував з Тимофієм. 

  У висновку всі вже й засумували, думаючи, що юнак поділить лиху долю з другом, але на їхній подив сталося не як гадалося. 

  Тимофій, побачивши горе парубка, взяв усе в свої руки. Тільки сонце з'явиться за горизонтом, а він вже з тим шибеником на полі порається. Навіть дід Трохим і собі зрадів, думаючи: «Хай виб'є нарешті з нього дурість». А як вечір, то разом співаючи і додому йшли. Так і жили вони. 

  От тільки трохи того юнацтва таки залишилося в крові хлопця.