Розділ 13

Лія : 

Перший ранок після битви в Академії «Анафема» був дивним. Замість звичного запаху сірки та страху, у повітрі пахло озоном і свіжістю, ніби після великої грози. Багряне сонце Пекла повільно піднімалося над руїнами, освітлюючи масштаб руйнувань, але водночас даруючи надію.

Я стояла на головній площі, спостерігаючи, як студенти-демони, які ще вчора були готові перегризти одне одному горлянки за місце під сонцем, сьогодні мовчки передавали каміння, розчищаючи завали.

— Не віриться, що вони це роблять без наказів батога, — пролунав голос поруч.

Я обернулася. Це був Таваріус. Він виглядав втомленим, його ліва рука була перебинтована, але він більше не ховав погляд. Він підійшов до мене і зупинився поруч, дивлячись на те, як Адалрик керує групою воїнів, що відбудовували західну вежу.

— Спільна біда об’єднує краще за будь-який закон, — відповіла я тихо. — Ти як, Таваріусе? Твоя рука...

— Жити буду, — він ледь помітно посміхнувся, а потім дістав із кишені той самий кулон своєї матері. — Знаєш, Ліє... Вчора, коли ми з’єднали сили, я відчув твою пам’ять про світ людей. Про те, як ти піклувалася про своїх тварин, про твою сестру Надійку... Я зрозумів, що ти не просто «спадкоємиця». Ти — міст.

Раптом до нас підійшов Адалрик. Його сріблясте волосся було припорошене пилом від каміння, а обладунки зняті — він залишився в простій сорочці.

— Таваріусе, — Адалрик зупинився прямо перед ним. На мить у повітрі з’явилася напруга, стара звичка чекати удару. — Твої портальні закляття... нам потрібно зміцнити межі навколо академії. Хаос може повернутися.

Таваріус напружився, але потім повільно кивнув.

— Я допоможу. Але мені потрібні твої воїни, щоб встановити магічні якорі в точках розлому.

Адалрик простягнув руку. Це був не жест виклику, а жест союзу. Таваріус завагався на секунду, а потім міцно стиснув його руку. Я відчула, як у цей момент стара ворожнеча, що корінилася в зрадах їхніх батьків, почала розсипатися на попіл.

— Дивись, принцесо, — прошепотів Драко, з’явившись поруч у своїй людській подобі. — Ти зробила неможливе. Ти змусила їх працювати разом.

— Це лише початок, Драко, — я подивилася на тронну залу, де мій батько, Сатана, зараз розмовляв із Директором про реформи. — Нам треба змінити саму суть «Анафеми». Тут більше не вчитимуть тільки вбивати. Тут вчитимуть берегти.

— До речі, — Данте виник нізвідки, як завжди, з хитрою усмішкою, хоча його плащ був порваний. — Раз ми тепер «одна команда», хто буде відповідати за розваги? Демонам потрібне свято після перемоги. Я вже замовив кілька бочок еліксиру з Долини Туманів.

Ми всі мимоволі засміялися. Навіть похмурий Таваріус не зміг втриматися.

Але я знала, що спокій буде недовгим. Десь там, у світі людей, залишилася частина мого серця. І хоча Сатана тепер був у безпеці, я відчувала, що моя доля — бути тією, хто стоїть на сторожі обох світів.

— Ліє, — Адалрик знову звернувся до мене, його очі світилися дивним м’яким золотом. — Батько хоче бачити тебе в залі Ради. Він каже, що твоя ідея про Раду Чотирьох — це те, що врятує наш рід від самознищення. Ти йдеш?

Я подивилася на своїх чотирьох захисників. Вони чекали на мене. Не як на приз у грі, а як на свого лідера.

— Йду, — сказала я впевнено. — У нас попереду багато роботи. Пекло має дізнатися, що таке милосердя Королеви.

Ми рушили до замку разом. П’ятеро різних доль, об’єднаних однією метою. Битва закінчилася, але наша справжня історія тільки починалася.