Розділ 11

Лія : 

Коли ми перетнули межу порталу, світ людей зник миттєво, наче згасла свічка. Замість прохолодного нічного дощу нас зустріло розпечене повітря, просякнуте запахом гару та металу. Ми вивалилися на головне подвір'я Академії Анафема, але я не впізнала цього місця.

Величні шпилі, що раніше гордо протикали небо, тепер лежали в руїнах. Статуї перших демонів були розбиті, а замість витончених фонтанів текла чорна густа рідина, схожа на нафту. Небо Пекла перетворилося на суцільний вихор вугільно-чорних хмар, крізь які щомиті били розряди фіолетових блискавок.

— Ми запізнилися… — прошепотіла я, міцно притискаючи до грудей Серце Світів, що пульсувало в моїх руках, як живе.

— Ще ні, принцесо, — голос Адалрика пролунав над моїм вухом. — Але тепер починається справжня робота.

Він вихопив свій меч. У цьому зруйнованому світі його сріблясте волосся сяяло, як єдиний промінь світла. Він зробив крок уперед, закриваючи мене собою від хмари тіней, що почали відокремлюватися від стін замку. Це були воїни Хаосу — істоти без облич, чиї тіла складалися з чистої темряви.

— Таваріусе, ліворуч! — скомандував Адалрик.

Я вперше побачила, як Таваріус, не вагаючись, став пліч-о-пліч з Адалриком. Його очі горіли нестримною люттю.

— Не вчи мене воювати, брате, — огризнувся він, але в його голосі більше не було колишньої отрути. У його долонях затанцювали згустки чорного полум'я. — Ліє, тримайся за Драко! Не смій випускати артефакт, навіть якщо небо падатиме на голову!

Драко миттєво перетворився на величезну змію зі смарагдовою лускою. Він обгорнув мене кільцями свого тіла, створюючи живий щит, але залишаючи простір, щоб я могла бачити битву.

— Приготуйтеся! — крикнув Данте. Він зазвичай був кокетливим і легковажним, але зараз його обличчя стало кам'яним. Він розвів руки в боки, і навколо нас утворився купол з ілюзій. Для ворогів ми зникли, розчинившись у тумані, але тіні Хаосу відчували силу Серця Світів і продовжували наступати наосліп.

Ми почали прориватися до головної зали. Кожен крок давався важко. Адалрик рубав тіні своїм золотим клинком, і кожен його удар супроводжувався спалахом світла, що на мить розсіював темряву. Таваріус діяв як тінь — він з’являвся за спинами ворогів, розриваючи їх на шматки своєю магією, захищаючи тил.

— Вони йдуть звідусіль! — крикнув Драко, його голос вібрував у моїй голові. — Сила артефакту притягує їх, як магніт!

Раптом земля під нами здригнулася. Величезна тріщина розколола бруківку, і з неї вирвалося щось настільки жахливе, що навіть Адалрик позадкував. Це був Цербер Хаосу — триголовий пес, чиї очі світилися порожнечею.

— Я затримаю його! — крикнув Таваріус. Він подивився на мене, і в його погляді на коротку мить промайнуло те саме тепло, яке я бачила в оранжереї. — Біжи, Ліє! Адалрику, веди її до Сатани! ШВИДШЕ!

Таваріус кинувся прямо в пащу монстру, випускаючи хвилю темної енергії. Адалрик схопив мене за руку, і ми побігли крізь розбиті вітражі головного входу.

Я озирнулася лише на мить. Таваріус стояв посеред хаосу, один проти велетенського пса, міцно стискаючи в руці кулон своєї матері. Він більше не здавався мені злим. Він здавався найхоробрішим демоном, якого я коли-небудь знала.

— Не зупиняйся! — гаркнув Адалрик. — Він знає, що робить. Він робить це для тебе!

Ми забігли в головну залу. Там, на зруйнованому троні, завалений уламками колон, сидів мій батько. Його меч був зламаний, а чорні обладунки посічені тисячею ударів. Навколо нього стояла стіна вогню, яка поступово згасала.

— Тату! — мій крик відбився від понівечених стін.

Сатана повільно підняв голову. Його очі, зазвичай сповнені холодної величі, зараз були наповнені болем і неймовірною гордістю.

— Ти повернулася… — прохрипів він, намагаючись підвестися. — Ти принесла Серце…

Але в цей момент дах зали з гуркотом обвалився, і з неба спустилася постать Генерала Хаосу. Битва за майбутнє Пекла вийшла на свій фінальний рубіж. У мене в руках був ключ до перемоги, але щоб скористатися ним, мені потрібно було об'єднати силу всіх чотирьох — і тих, хто ще бився на подвір'ї, і тих, хто стояв поруч зі мною.