Розділ 7

Лія : 

Ніч після тренування була важкою. Фіолетові іскри все ще поколювали мої пальці, нагадуючи, що я більше не та дівчина, яка боялася темряви. Я не могла заснути, тому вирішила піти до бібліотеки, сподіваючись знайти щось про історію своєї родини.

Проходячи повз занедбане крило замку, де зазвичай було тихо, я почула дивний звук. Це не був крик чи сміх. Це було тихе, надривне дихання, схоже на те, як хтось намагається стримати гнів або плач.

Я обережно зазирнула у напіввідчинені двері старої оранжереї. Там, серед висохлих чорних троянд, стояв Таваріус. Він не помітив мене. Його плечі були напружені, а в руках він стискав щось маленьке.

— Чому ти тут? — мій голос прозвучав тихіше за шелест листя, але він здригнувся.

Таваріус миттєво обернувся. Його очі на мить спалахнули червоним, а рука сховала щось у кишеню. Його маска жорстокості повернулася на місце за частку секунди.

— Шпигуєш, принцесо? Адалрик наказав тобі стежити за мною, поки він бачить сни про корону?

— Я сама по собі, — я зробила крок уперед, незважаючи на страх. — Я бачила, що ти тримав. Що це?

— Не твоя справа, — огризнувся він, але я помітила, як тремтять його пальці.

Я підійшла ще ближче. Повітря навколо нього було холодним, але тепер це не здавалося загрозою. Це здавалося самотністю.

— Ти ненавидиш мого батька, — сказала я тихо. — І ти ненавидиш Адалрика. Але ти не такий злий, яким хочеш здаватися. Той вогонь на арені... він не просто відштовхнув тебе. Він показав мені твій  біль. Коли наші магії зіткнулися, я відчула... порожнечу.

Таваріус завмер. Його погляд став гострим, як лезо.

— Ти нічого не знаєш про мій біль. Ти виросла в теплі, в любові, поки мою матір викинули з цього палацу, як непотрібну річ!

Він витягнув з кишені той самий кулон і з силою кинув його на землю. Срібло глухо вдарилося об камінь.

— Мій батько зрадив її заради людини. Заради матері Адалрика. Він розірвав її серце, а потім відправив на вигнання, де вона зникла. Я залишився тут лише для того, щоб щодня бачити обличчя Адалрика — обличчя того, хто вкрав моє життя.

Я підняла кулон. На ньому був зображений герб, схожий на мій, але з маленькою лілією — символом чистоти, який рідко зустрінеш у Пеклі.

— Це належало їй? — я простягнула йому прикрасу.

Таваріус дивився на мою руку, наче на розпечене залізо. Потім він повільно забрав кулон, і наші пальці на мить зустрілися. Його шкіра була крижаною, але я не відсахнулася.

— Вона казала, що любов — це слабкість, — прошепотів він, і в його голосі вперше не було отрути. — Але я бачу, як ти дивишся на світ, Ліє. Ти дивишся на нього так само, як вона. І це мене бісить найбільше.

— Можливо, любов — це не слабкість, а єдина причина, чому варто зупинити цю катастрофу з порталом, — я подивилася йому прямо в очі. — Ти хочеш помсти, Таваріусе. Але помста не поверне твою матір. Вона лише зробить тебе таким само самотнім, як мій батько зараз на війні.

Він нічого не відповів. Він просто стояв там, стискаючи кулон, поки я повільно виходила з оранжереї. Але я відчувала, що цієї ночі щось змінилося. Маленька тріщина з'явилася в його стіні зневаги.

Я ще не знала, що саме ця іскра розуміння згодом змусить мене повернутися з людського світу назад, у саме серце битви, щоб врятувати їх усіх. Бо королева — це не та, хто сидить на троні, а та, хто не дає своїм підданим (і своїм ворогам) знищити один одного.