Розділ 4

Аделрік : 

Я спостерігав за нею з балкона другого поверху. Лія. Принцеса, яка навіть не вміє тримати спину рівно, як належить королівській крові. Вона виглядала такою тендітною на тлі похмурих шпилів нашої академії, ніби порцелянова лялька, яку випадково кинули в купу каміння.

Мої роги ледь помітно пульсували — це завжди ставалося, коли я відчував присутність ворогів. А в «Анафемі» вороги були всюди.

Коли я побачив, як вона зупинилася біля фонтану, а з трави виповз цей слизький тип, Драко, мої кулаки мимоволі стиснулися. Цей фамільяр занадто багато собі дозволяє. Його «відданість» Сатані — лише прикриття для того, щоб бути поруч із нею. Він дивиться на неї так, ніби вона — його особисте сонце. Це дратує.

Я бачив, як він прийняв людську подобу. Бачив, як він торкнувся її руки. Моя рука сама тягнулася до ефеса меча.

— Знову ці твої «вірні» розмови, змію, — процідив я крізь зуби, спускаючись сходами на подвір'я.

Кожен мій крок відбивався луною. Я бачив, як вона здригнулася від мого голосу. Це теж дратувало. Чому вона боїться мене, але довіряє цьому плазуну? Невже вона не бачить, що я — єдиний, хто здатен утримати цей трон, коли її батько паде на тій безглуздій війні?

— Драко! Ти знову забиваєш їй голову своїми казками про служіння? — мій голос розрізав повітря, як лезо.

Я підійшов впритул, навмисно стаючи між нею та Драко. Я хотів, щоб вона відчувала лише мій запах — запах грози та влади.

— Принцесі час на сніданок, — я кинув швидкий погляд на її бліде обличчя. У її очах була не лише паніка, а й виклик. Це змусило моє серце забитись швидше. — І не забувай, Ліє, що сьогодні твоє перше заняття. Якщо ти не навчишся випускати вогонь своєї крові, Таваріус з'їсть тебе на обід ще до того, як ти встигнеш вимовити «портал».

Я бачив, як Драко схилив голову, ховаючи свої зміїні зіниці. Він знає своє місце. А от Лія... вона ще не знає, що вона — не просто дівчинка з книжками. Вона — зброя. І я буду тим, хто навчить її стріляти.

— Йдемо, — я не просив, я наказував. — І тримайся ближче до мене. У цих коридорах навіть стіни мають зуби, особливо коли Сатана так далеко.

Я обернувся, чекаючи, що вона піде за мною. Я відчував її погляд на своїй спині. Вона ще не знає, що моя мати теж була людиною. Вона не знає, що я бачу в її очах частинку свого власного болю. Але я ніколи їй цього не скажу. Гордість — це все, що в мене залишилося, і я не дозволю якійсь принцесі її зруйнувати.