Глава 4. Вперед до мрії…

Час до мого від’їзду спливав, як вода крізь пальці — швидко, невпинно, лячно й водночас з подихом свободи. Кожен день був прощанням — із кімнатою, вулицею, запахом дому, а ще — з тими, хто ніколи не бачив у мені більшого, ніж хотів бачити.

Ната — моя старша сестра — більше не кричала. Вона шипіла. Сухо, злісно, по-котячому.

— Такі, як ти, не потрапляють в академії, — одного разу викинула в мій бік, — хіба ти думаєш, що твої зубріння й пихатість щось означають у справжньому світі?

Я навіть не відповіла. Не тому, що не мала чого сказати. Просто… більше не хотіла переконувати тих, хто не хотів слухати. Це не вона засинала з червоними від втоми очима, бо сиділа до ночі над книжками. Це не вона ночами перекладала німецькі тексти через сльози втоми. Вона просто жила — пасивно, поверхнево, з вірою, що їй «має пощастити», бо «життя має бути добрим до неї за те, що вона особлива». А мені не пощастило. Я просто пахала. І це була моя перемога.

Батько, як завжди, бурчав. Із кухні, з порога, з-за столу.

— Австрія, дурниця… Нема чого тобі там робити. Чужа країна, інша мова. Ти навіть не знаєш, що тебе там чекає… — він говорив, як людина, яка ніколи не виходила зі своєї зони страху. І хотів, щоб я теж не виходила.

Мама мовчала. Лише іноді зітхала. В її очах була тривога, але й… щось ще. Гордість. Вона ніколи не вміла говорити багато, але коли я одного вечора побачила її біля вікна — зі сльозами в очах і стиснутими губами — я зрозуміла: вона рада за мене, хоч і дуже хвилюється, що я їду так далеко.

Коли прийшло сповіщення з австрійського посольства, що віза готова — я не тягнула. Придбала найдешевший квиток на потяг до Відня. Рейс через кілька днів.

Була середина серпня.

Але не спека палала в мені — а очікування. Це був не просто переїзд. Це було — нове життя.

— Треба зробити проводи! — загорлав батько, почувши новину. — Як колись пацанів в армію проводжали. Так і ми доньку нашу відпровадимо — щоб люди знали: Бондаренки вміють гідно випускати своїх у світ!

— Сергію, тобі тільки б пити… — буркнула мама, втомлено, без сили сперечатися.

Я відчула, як її голос відразу розбився об кам’яний мур, що звався «батькова гордість».

— Так, жінко, — рикнув він, кинувши на неї той самий невдоволений погляд, який усе життя кидав. — Слово чоловіка в цьому домі — закон.

Мама завмерла. В її очах миготіли сум і звичка. Не страх, ні — просто вкорінене розуміння: сперечатися марно. Вона лише ледь помітно кивнула.

— Завтра будуть гості! — вже з тріумфом оголосив батько. — Будемо Андріанку проводжати, як слід! Музика, закуска, всі родичі! Щоб всі знали і задихалися від заздрості, що наша донька в Європу їде.

Я стиснула губи.

Його проводи не мали нічого спільного з моїм вибором. Це було про нього. Про те, щоб усі побачили, який він «батько» і як «випускає дитину в життя». Просто картинка, щоб самоствердитися за мій рахунок.

А я… просто хотіла поїхати тихо. Без гучних тостів. Без гостей, яким насправді я байдужа.

****

«Дорогий щоденнику,

знову вирішила писати. Не знаю, на скільки мене вистачить цього разу, але… хочеться.

Тепер це електронна версія — з паролем, шифруванням і захистом від зайвих очей. Дитячі замки на паперових щоденниках більше не працюють, коли тобі дев’ятнадцять, і в тебе є сестра, яка може прочитати все вголос тільки заради сміху.

Я звикла ділитися думками саме так. Інакше не виходить. Мені ні з ким говорити щиро.

Навіть із мамою. Вона — добра, тепла… але з нею я не можу бути собою. Вона завжди намагається заспокоїти замість того, щоб просто послухати.

А мені треба просто сказати. Без оцінки. Без порад.

Тому кажу тобі:

Мене прийняли в Академію Айхенвальд.

Я досягла того, про що мріяла роками. І зараз, коли все збулося — мені страшно.

Скажи, щоденнику, це нормально? Боятися, коли мрія стає реальністю?

Коли замість ейфорії — дивний холод у грудях, і мозок кричить: «Ти не готова! Ти не з тих!»

Хто я така, щоб жити серед еліти Європи?

Чи не висміють мене там? Чи зможу я заговорити без того, щоб не вловити у відповідь поблажливу посмішку на моєму акценті?

Але ж я вивчила мову. Я ночами засинала над підручниками. Я перекладала сторінки старих текстів, поки очі не ставали сухими, мов папір.

Я вчилася виживати в середовищі, де виживати — щоденна гра.

Мені страшно — але це не той страх, який зупиняє. Це страх, який штовхає вперед.

Бо коли я бачу, як живе моя родина — я розумію: назад я не повернуся.

Я не можу. Я не хочу.

Тому я посміхаюсь. Кажу їм, що все під контролем. Я сильна. Я впевнена. Я готова.

Хоча насправді — я просто навчилась не показувати, як сильно мені іноді хочеться втекти в себе.

Так, я не безстрашна. Але…

Я вирішила йти. Навіть з тремтячими руками. Навіть якщо мене ніхто не чекає.

Я йтиму».

— Андріано! — голос Нати обірвав думки, мов лезо. — Гості на порозі!

Я різко натиснула «зберегти» й закрила вікно.

Щоденник зник. А разом з ним — і я. Та справжня, яка зараз тільки хотіла залишитися наодинці.

Зітхнула. Вдягла маску.

— Йду, — сказала спокійно.

І вийшла — в шум, у фальшиві тости й чужу веселість. У проводи, яких я не просила.

*****

Потяг до Відня мав вирушити з Центрального вокзалу.

Ранок був теплий, але в повітрі висіла тривога. Чи то моя, чи то мами з татом — не знаю. Мені здавалося, що небо стислося, як перед грозою, хоча сонце світило впевнено.

Мама приїхала зі мною. Тато теж.

Ната, звісно, залишилася вдома, «на господарстві». А насправді — просто не захотіла їхати.

Хоча… залишила вона і свою «перлину» наприкінці:

— Не прощаюся надовго, бо щось мені підказує, що за місяць-другий приїдеш зі сльозами. Бо справжнє життя — не історії з твоїх книжечок, — сказала з поблажливою усмішкою.