Глава 3. Після дощу зажди світить сонце…

Глухий сміх, тупі розмови ні про що, самозакохані голоси — все стискало скроні залізними обручами. Вони щебетали, як кури в тісному хліві, вірніше засуджували і обговорювали інших людей, і в якийсь момент я зрозуміла: якщо не вийду зараз, задихнуся.

— Я… зараз повернуся, — пробурмотіла і, не чекаючи відповіді, вийшла в коридор.

Повітря. Холодне, сире, з вікна, але справжнє.

Піднялася в кімнату. Тиша. Нарешті тиша.

Сіла на ліжко. Серце билося швидко — від злості, від втоми, від чужості до цього всього.

Взяла телефон. Перевірила сповіщення. Стандартні — розпродажі, реклама, нудьга.

І… один лист. Із незнайомої адреси. Німецькою.

…Палець тремтів, коли я натискала на лист. Він відкрився повільно, мов у фільмі. Мить — і екран засвітився словами, які назавжди змінювали моє життя:

„Sehr geehrte Frau Bondarenko,

wir freuen uns, Ihnen mitteilen zu können, dass Sie an der Eichenwald Akademie zum kommenden Wintersemester für das philologische Fakultätsprogramm aufgenommen wurden.

Darüber hinaus wurde Ihnen ein Vollstipendium bewilligt, das sämtliche Studiengebühren sowie Unterkunft und Verpflegung während Ihrer gesamten Studienzeit abdeckt.

Bitte beachten Sie die beigefügten Dokumente mit weiteren Informationen zu Ihrer Immatrikulation und den nächsten Schritten.

Mit freundlichen Grüßen

Eichenwald Akademie – Zulassungskommission. 

Далі я вже просто нормально не бачила тексту через сльози радості.

— Господи, вони мене прийняли! Я пройшла! Пройшла! — шепотіла я немов божевільна.

Очі бігали по рядках. Голова закружляла. Я прочитала ще раз. Потім ще.

“…dass Sie aufgenommen wurden”.

Мене… прийняли. Мене прийняли! Та ще й виділили повну стипендію на прожиття і навчання.

Я стиснула телефон у руках, як найцінніший скарб. Серце гупало в грудях так голосно, що здавалося — почують усі.

Але я була тут. У своїй кімнаті. Одна.

І, нарешті, дала волю сльозам.

Це був не просто лист. Це був мій квиток.

Назовні. У світ. У життя.

Серце ще калатало, мов скажене. Я все ще тримала телефон у руках, мов артефакт, який от-от випаде і зникне, якщо занадто сильно кліпну.

Я сиділа, нерухома, огорнута темрявою і сяйвом екрану. Вперше за довгий час відчула: я більше не частина цієї сірості.

Я вже — десь там.

І саме в цей момент…

тук-тук.

— Андріана, — Ната стукала в двері, але навіть не намагалась звучати турботливо. — Ти що там вмерла? Бабця питає. Тебе вже всі чекають. Не позорься.

Голос її рвав повітря, мов іржаве лезо.

Я сховала телефон під подушку. Провела долонею по обличчю — стирала щастя. Стирала, як злочин.

Не можна їм знати. Вони не зрадіють. Вони не зрозуміють. Вони все зіпсують.

— Я зараз, — крикнула у відповідь, стискаючи зуби.

Кілька хвилин сиділа, втираючи очі.

А потім повільно встала.

Підійшла до дзеркала. Дивилася на своє відображення так, ніби вперше бачила себе.

Каштанове волосся спадало на плечі м’якими хвилями, трохи розтріпане, але в ньому була якась невимушена легкість, як у дівчат із європейських фільмів.

Очі — зелено-сірі, як полин після дощу, завжди трохи насторожені, але сьогодні… сьогодні в них світилася тиха надія.

Обличчя — не лялькове, не з обкладинки, але в кожній лінії було щось справжнє, живе. Вилиці ще трохи дитячі, губи — наче завжди щось хотіли сказати, але стримувались.

Шкіра — бліда після зими, з кількома веснянками на носі, що завжди з’являлись першими, коли сонце хоча б трохи визирало з-за хмар.

Я вдивлялася в себе — і наче вперше побачила, що щось у моєму відображені змінилося.

Не тому, що я стала іншою.

А тому, що вперше повірила, що ця дівчина здатна вирватися, навіть коли весь світ навколо переконував у зворотному.

Гул голосів, тарілки, бабусин монолог про «гріхи і телефони» — усе це лишилось там, за стінами. Я ще мусила туди повернутись. Але тепер знала — ненадовго.

Тепер у мене є квиток в інше життя.

****

— Що?! — закричала Ната, коли я нарешті зважилася сказати їм. — Це неможливо!

Вона навіть не намагалася приховати шок, який швидко перейшов у злість.

— Яка ще, пробач, Академія в Австрії? Ти ж навіть грошей не маєш на білет до Львова, не те що в якусь там Європу!

Батько сидів мовчки, але його брови поволі зводилися до центру.

— І що це ти надумала? — пробурмотів. — Втікати від сім’ї, від обов’язків? Книгами нічого не заробиш. Це все дурниці.

Ната хмикнула й перехилила келих компоту.

— Та вона просто начиталася тих своїх романів про лордів і школи для обраних. У житті так не буває. У житті, — додала вона з ледь прихованим задоволенням, — люди працюють. І мріють про реальні речі. Наприклад, хорошу роботу в нашому місті, нормального хлопця і свій манікюрний кабінет.

— Але ж ти навіть не працюєш, — вирвалось у мене.

— Досить. — Мамин голос прозвучав несподівано твердо. Всі замовкли. — Якщо моя донька отримала стипендію й має шанс, якого ми всі ніколи не мали — вона поїде. І ніхто не має права втручатися.

— Мамо, — обурилась Ната. — Ти серйозно?!

— Так, серйозно, — мама вперше подивилася на неї з такою холодною ясністю, що навіть мені стало незвично. — Можливо, я і мовчу завжди, але зараз я не дозволю знецінювати досягнення Андріани.

— Це ж безглуздо! Вона повернеться через місяць з носом у хмарах і порожніми кишенями!

— Тоді це буде її досвід, — м’яко, але твердо сказала мама. — Її, Нато. Не твій.

— Досить! — грюкнув кулаком по столу так, що з дзвоном підстрибнули виделки й хтось з дітей у сусідній кімнаті замовк.

— Ніякої Австрії! Ніякої академії! В тебе є дім, сім’я і життя, а не оці вигадки з книжок!

Я завмерла. У роті пересохло. Ната одразу вишкірилась — мов кішка, що нарешті побачила, як господар копнув собаку.