Глава 2. Коли тіні не хочуть відпускати…

— Андріано! Йди допоможи матері! — голос старшої сестри пронісся по всьому дому, мов грім серед ясного неба. — Лінтяйка малолітня, тільки й робиш, що книжки з рук не випускаєш! Думаєш, вони тобі допоможуть?!

Після того як Ната вийшла заміж, вона довго не навідувалася до рідного дому. Аж поки її Сашко не виставив за двері. За що — мені, як «малолітній лінтяйці», не повідомлялося.

І чомусь після цього вона вирішила, що її святий обов’язок — допомагати «бідним» батькам виховувати мене.

Ту, яка «від рук відбилася».

— Нато, дай мені кілька хвилин, — прошепотіла я, ковтаючи роздратування, бо якраз перевіряла електронну пошту.

Ще взимку я подала заявку на вступ до австрійської Академії Айхенвальд — однієї з найпрестижніших у світі.

Так, шансів у мене було мізерно мало.

Але я сама вивчила німецьку й англійську, закінчила школу із золотою медаллю.

Кожну вільну хвилину — навчання. Мій світ. Мій порятунок.

— Хвилину?! — зірвалась вона, і в її голосі було більше отрути, ніж турботи.

Якщо чесно, вона була гірше батька. Бо тато — буйний лише в запої. А Ната — така завжди.

— Так, хвилину. Піди сама поки допоможи мамі, я зараз перевірю — і прийду, — відповіла я тихо, але твердо.

Я не встигла й кліпнути, як відчула — її пальці впилися в моє волосся.

Вона смикнула так сильно, що в очах миттєво виступили сльози.

— Що ти робиш?! — закричала я, з болем у горлі.

— Стерво малолітнє! — її очі горіли божевіллям. — Підеш зараз же й будеш допомагати! Зрозуміла?!

Її погляд був такий, що сперечатися стало страшно.

Я мовчки підвелася.

Нічого не станеться, якщо перевірю пошту пізніше, — повторила собі.

Але глибоко в грудях — образа.

Гірка, пекуча, мов ковток кип’ятку.

Чомусь усім, кому не лінь, було дозволено мене бити, смикати, принижувати.

І сьогоднішній день не став винятком.

Ввечері мають прийти гості — татова родина.

Значить: готуй. Подавай. Усміхайся. І мовчи.

Бо ти — остання в цій черзі на людське ставлення.

Мама, змучена до краю, готувала страву за стравою.

Сьогодні — день народження свекрухи.

Свято, яке треба було витерпіти.

Я не могла назвати татову матір «бабусею». Для мене вона була просто баба Зіна — холодна, чужа. Вона ніколи не дивилася на мене з теплотою. І завжди — завжди! — була на боці тата.

Що б він не зробив, вона лише зітхала:

— Мусиш терпіти. Така твоя доля.

Ці слова вона казала мамі.

А мама — тихо плакала. І мовчала.

Бо, як справжня жінка, мала терпіти. Бо «всі так живуть». А ми що — кращі?

Баба Зіна жила за парканом, буквально поруч. І саме мама за нею доглядала — бо хата мала залишитись батькові у спадок, як молодшому синові. Так було домовлено в родині.

А насправді… татові було байдуже. І на матір, і на нас.

Він працював водієм у колгоспі, а у вільний час пив.

Пияцтво було його справжньою професією. Його пристрастю.

Мама ж працювала в місцевій їдальні.

На її обличчі оселився вічний вираз втоми. Вона ніби вибачалась перед усім світом за своє існування.

Для мене це було пеклом.

Я не розуміла, чому вона все це зносить. Чому просто не йде?

— Мамо, чому ти терпиш? Чому не підеш? — запитала я одного разу, коли знову побачила її зціплені губи та погляд, що був далеким, мов вона десь далеко-далеко.

Вона лише усміхнулася, але ця усмішка була сумною, мов безнадія. І погляд її ковзнув десь мимо мене, немов я була прозора.

— Донечко… Вийдеш заміж — зрозумієш.

Ті слова дзвеніли в моїй голові, наче ланцюг, який зв’язав мене з її світом.

Тільки ось тепер я розуміла — її вибір був її, а мій вибір — мій.

Я не була готова терпіти. Не так, як вона.

І тепер, крізь біль і безсилля її очей, я знала: я ніколи не буду такою.

Я однозначно не вийду заміж. Точно не за такого чоловіка. І ніколи не дозволю, щоб моя душа була замкнена в клітці, де я змушена терпіти.

Ми з Натою зайшли на кухню — там стояла важка, густа спека, як у парильні. Повітря було насичене запахом смаженого, тушкованого, киплячого — аж нудило. Маленьке віконце ледь-ледь прочинене, але воно не рятувало: з надвору летів гарячий пил і мошки.

Кухня була тісна, стара, з побитими часом меблями. Плита — ще радянська, обгоріла з боків. На стіні висів рушник із плямами, які вже не відпиралися. Обідній стіл, накритий клейонкою з потрісканими краями, був завалений тарілками, каструлями, банками зі спеціями й пляшкою олії, що завжди стояла без кришки.

Мама металася від плити до раковини, з червоною від пари й втоми шиєю, із запнутим за спину волоссям. Її рухи були машинальними — не від натхнення, а з обов’язку. На плиті варилося щось із лавровим листом, у духовці пеклася якась м’ясна страва, а на сковороді шкварчала цибуля — пересмажена, гірка, як наші дні.

Ця кухня була серцем дому. Але не затишним — задушливим, вимушеним, забитим запахами і втомою.

— Андріана, взагалі від рук відбилася, — пробурмотіла Ната, беручи ніж в руки, щоб нарізати салат. — Мамо, ти мусиш щось сказати! Вона не тільки для книг народжена! Книги тебе не прогодують.

— Заткнись, — вирвалось у мене.

— Що?! Ти як зі мною розмовляєш, шмаркачка? — проверещала сестра, кидаючи ніж на стіл.

Мама важко зітхнула.

— Дівчатка, ну чому ви постійно сваритеся? Ми ж одна сім’я.

Я мовчала. Бо в суперечках із такими, як вона, не виграєш.

А Ната тим часом лише зиркала на мене — колючим, прискіпливим поглядом, якому, здавалось, не вгодиш нічим. Відтоді, як вона повернулася після розвалу свого «казкового» шлюбу, її злість стала постійною. І чомусь найбільше вона зосередилась саме на мені. Наче я була винна, що її Сашко виставив за двері.

Добре, що я мала свою маленьку фортецю — бібліотеку. Після школи я тікала туди не лише за підробітком, а передусім — як у притулок. Там була тиша. Там ніхто не кричав. Там не ставили під сумнів моє право бути собою.