Глава 1. Коли мрії не просто ілюзія…

— Олька, де ти, ідіотка?! — батьків п’яний голос прорізав повітря, мов іржаве лезо.

Звуки довкола стихли. Навіть вітер за вікном ніби затамував подих.

Моє серце стислося в грудях, наче в кулаці. Повітря стало густим, важким — я не могла вдихнути.

«Знову… знову буде маму бити… — думка розірвалася блискавкою в голові, і світ похитнувся».

Я притислась до стіни. Хотілось стати невидимою, розчинитися, зникнути — хоч на хвилину.

Ноги затремтіли, руки похололи. Паніка обхопила мене, як холодна вода, що повільно затоплює легені.

Я шепотіла беззвучно — усім богам, яких тільки знала: «Зупиніть його… помилуйте…»

Він увірвався в дім, наче буревій — важко дихаючи, не роззуваючись, кидаючи на підлогу запах перегару й злості.

Гупання його черевиків по дереву здавалося ударами по моїй свідомості.

І я стояла — квола, німа, втиснута в тінь, — знаючи, що не зможу зупинити шторм.

Знову — ні.

Я проклинала себе за ту слабкість. Але вже тоді, чорт забирай, я чомусь вважала себе відповідальною за все, що відбувалося в нашому домі.

Мені було шість. Всього-на-всього шість років — і в голові вже клубком згорнувся тягар, який не кожен дорослий би витримав.

Ми жили в селі, захованому в глухій западині, куди не кожна маршрутка доїжджала. Сто п’ятдесят душ — тісно, як у консерві. Тут знали не тільки хто з ким спить, а й скільки разів на тиждень той хтось купує батон у крамниці.

Чи любила я те місце?

Ні.

Я ніколи не почувалася там у безпеці. Навпаки — село дихало мені в спину: осудом, шепотом, стишеним хихотом.

У мене була сестра — старша на десять років. Вона вирвалась швидко, наче з палаючої хати. Вискочила заміж, кинула все, й слід її ще довго парував за обрієм.

А я залишилася. Я терпіла. Татові п’яні крики, мамині безмовні сльози, побої… Спершу — її, потім — мої. Якщо не встигала сховатися.

Нас називали «неблагополучні». Так, ніби ми не люди — а клеймо.

Пам’ятаю, як підросла, — соромилась навіть по хліб піти. Здавалося, що всі очі вирізані з одного обличчя — і це обличчя знає про тебе більше, ніж ти сама.

— Та це ж Славкова… — шепотіли за спиною. — Ну того, алкаша.

— Дівка, може, й гарна, — тягнула сусідка Фрося, — але з таким-то батьком… хіба шо в шалави.

— Ой, Фросько, не мели дурниць, — продавчиня її урізала, та слова вже вирвались — назад не заженеш.

— Ви про свої життя краще думайте! — вистрілила я. І досі не знаю, де в мені тоді взялися сили.

Коли вийшла з магазину — сльози самі полилися. Гарячі, гіркі, мовби виривалися з душі, а не з очей.

Мабуть, саме тоді, стоячи з пакетом хліба в руках і сльозами на щоках, я вперше почала розмовляти з собою.

Тоді мені було вісім.

Тихо. В голові. Наче хтось інший жив усередині й нарешті прокинувся.

«Ні. Це не моє життя. Це не те, що мені призначено. Я не така. Я хочу іншого… кращого…»

І хоч ноги були ще закляклі від страху, душа вже робила перший крок уперед.

Невидимий, несміливий — але справжній.

Я тоді ще не знала, куди саме піду, ким стану, що мені доведеться пройти.

Але одне знала точно:

Я не залишусь тут.

Я не згнию між цими плітками й п’яними ночами.

Я вирвуся.

Хоч би що.

 

Привіт, дорогі читачі!;) 

Ну, от нова історія почалася ❤

Цю книгу роблю безкоштовно, лише за ваші підписки і коменти;)