Глава 7

Він привіз дівчину до невеликого парку в центрі міста. В цей час тут вже було не так багато людей як вдень, але деякі з атракціонів, що були розміщені всередині, все ж працювали. Навряд чи хоч хтось з них мав бажання покататися на них. Просто це було те саме місце! Їхнє місце. 

— Навіщо ми приїхали сюди? — оглядаючись навколо, запитала дівчина. З автівки вона не поспішала виходити, як, власне, і Богдан. 

— Не знаю! — смикнув плечима хлопець. — Не хотів тебе везти відразу  додому, тоді б ти від мене швидко втекла, а так… Це місце прийшло на думку абсолютно випадково. 

— Ясно, — просто промовила вона, стримуючи у собі те, що насправді хотіла йому сказати. 

— Як жила увесь цей час?

— Серйозно? Поговоримо про моє життя? — скипіла дівчина, повернувшись до Богдана. 

Хлопець навіть не смикнувся, наче очікував такої реакції, і тепер просто спостерігав, як Люсєн фонтанує емоціями. Вона завжди такою була, коли не закривалась від світу, ховаючись у своїй ракушці. 

Вона емоційна. І ця емоційність йому була потрібна, щоб зрозуміти, що вона відчувала. Сама ж навряд чи розкаже правду, зате її мова тіла ніколи не зберше. 

— А ти готова до серйознішої розмови? — спокійно поцікавився він, відкидаючи голову трохи назад, на підголівник, прямо дивлячись дівчині у вічі.

Люсьєн нічого не відповіла, відвернулася від нього, вдивляючись у парк, що був освітлений одними ліхтарями. І тільки її невдоволене сопіння чулося у салоні. 

— Так я і думав. Я, чесно, не очікував побачити тебе тут. З того моменту, як ти поїхала, не переставав шукати тебе у кожній дівчині, яка просто проходила повз. 

— Бодь, не треба, — благаюче промовила вона, не дивлячись на нього. Слухати його розповідь було б легше, якби вона сама нічого не відчувала до нього. Але це, на жаль, було не так. 

— Я це кажу не для того, щоб ти відчувала провину за те, що нічого не сказала… Просто розповідаю тобі, як жилося мені увесь цей час.

Дівчина хмикнула, наче не повірила його словам. Воно й не дивно, вона й у минулому не вірила йому. Постійно сумнівалася у словах сказаних їй, чим змушувала Богдана доводити все діями. Це не погана риса для дівчини у сучасному світі, просто іноді його виснажувало те, що за стільки років їхньої “дружби” йому  не давали жодних поблажок. 

— Щось мені підказує, що ти надто сильно прикрасив свою роозповідь. Однією більше — однією менше… Макаренко, навколо тебе стільки дівчат крутилося, що моєї відсутності ти мав би не помітити.

— Ого, — видихнув хлопець. — Це найдовша фраза, яку я від тебе чув, відколи ми зустрілися. Ну що ж, комунікацію ми не втратили, це вже добре. 

Люсьєн глянула на нього наче на нерозумного, але відповідати нічого не стала. Їй взагалі хотілося вийти, а не сидіти у тісному автомобілі поруч. Саме тому вона потягнулася до ручки, відкриваючи пасажирські двері. Богдан, повторивши за дівчиною теж вийшов на вулицю, вдихаючи поки ще тепле вересневе повітря. 

— Чому вирішила вступати до нас, а не у столицю, наприклад? Чому не залишилася там куди ти втекла? У Францію ж, правильно? — сідаючи на капот автівки поцікався Богдан. — На кого вступила хоч? 

Люсьєн смикнула плечима. Дівчина не сіла поруч, через ніяковість, яка ніяк не хотіла проходити. Факт залишався фактом: пройшло багато часу, вони змінилися, і яка на них чекає взаємодія, після декількох років мовчання — ніхто з них не знає. Саме тому Люсьєн обрежна. 

— На журналіста. 

— В Україні? — здивовано перепитав він. — У тебе була можливість навчатися у Європі, і ти вирішила вивчати цю писанину тут? Серйозно?

Не те, щоб Макаренко був не радий, що вона вибрала саме їхній універ. Ні, навпаки. Завдяки цьому рішенню у них з'явилася нагода знову зустрітися, саме тому цей аспект він не зачіпав. Просто саме її рішення якесь дивне. Більшість людей, які проживають тут, навпаки, марили європейськими вузами, а  ця дівчина свідомо повернулася.

— А що не так? Що з нашими університетами не так? Може мені звичніше, коли викладають українською. Я все життя тут прожила — звикла. Не думав про це?

 — Та я до сьогоднішнього дня не думав, що ми взагалі ще колись з тобою побачимось, що вже казати про те, щоб я подумав про твої плани на універ, мармеладко. І взагалі, ти чого так заводишся? 

Він відірвав свій зад від автівки та зробив декілька кроків до Люсьєн, на пробу обіймаючи її. Не вийшло — вона відступила. Не тому, що не хотіла його обіймів, просто не знала, як себе поводити у цей момент, як і не знала  чи була вона готова, взагалі, до настільки близького контакту. Люсьєн розглядала атракціони, лавочки, дерева… Загалом, все, що не було схожим на Богдана Макаренка. 

Це водночас і смішило хлопця, і розбивало йому серце. Йому хотілося, щоб вона дивилась на нього, розмовляла з ним, обіймала його. Водночас він розумів, що пройшло багато часу порізно, і надто мало, після повторної зустрічі. 

— А ти? — нарешті запитала щось про нього Люсьєн, прохи расслабившись та попустивши свій контроль. Вони вже зустрілися. Вони вже говорили сам на сам. Все, що могло статися — вже сталося. — На кого вчишся? 

— Обрав банківську справу, — спокійно відповів хлопець. — Не скажу, що це та професія, яка може вразити, але це те, що я…