— Це вона, точно тобі кажу, — шепотівся Влад з Олегом за спиною інших хлопців.
Після того, як Богдан посеред церемонії вискочив на вулицю та ще й намагався втримати дівчину, і це при цьому, що більшість дівчат на нього самі вішались, його компанія хлопців щось запідозрила. Але сам винуватець пліток був не сильно говірким.
Правду знав один лише Сашко, з котрим Бодя товаришував ще зі школи.
— Та ну, подумаєш, якась дівчина зі школи. Що тут такого? От Натка, оце б я зрозумів. Я б сам не відмовився з нею замутити, шкода, що вона на цього ідіота запала.
— Так може б ти не м’яв яйця, а підкотив би їх до неї? — відгукується Богдан, якому вже набридли ці їхні переговори за його спиною. — І, взагалі, ви чого тут?
— Так ми ж того… Домовились же сьогодні потусити, — миттєво розтягується в посмішці Олег, і ритмічно посіпує стегнами, імітуючи не те танець, не те конвульсії. — Купа першокурсниць і все таке, це ж просто ідеальний момент знайти собі когось…
— Когось, хто не знає ще, який ти дебіл? — засміявся в кулак Женя, який до цього часу не влазив у розмову друзів, а спокійно, спершись на капот свого автомобіля, чекав, поки вони вирішать, куди сьогодні зарватись.
— Сам ти дебіл, — штовхнув його Олег, — а я просто ціную свіжу кров, так би мовити.
— Слухайте, ви мене забембали, — викинув якийсь папірець Богдан, і засунув руки у кишені. — Давайте вже поїдемо кудись. Мало мені Денис Валерійович по вухах проїхався, так ще ви хочете?
— Що це з ним? — знову перепитав у Сашка Олег, певно удаючи дурника, бо йому вже й так всі пояснили, що Макаренко сьогодні не у гуморі після тієї сцени перед промовою.
— Ти б менше тріщав, а більше спостерігав, то може б і зрозумів. Я думав, що ви, боксери, все розумієте з першого разу. Але, схоже, помилявся.
— Що я не так сказав? — питав Олег у повітря, бо хлопці вже розсілися по своїх місцях. — Та чекайте ви.
Одноосібно було вирішено поїхати до пабу “Звір”, він був найближче від студмістечка, і ймовірність познайомитись з кимось новеньким, відповідно, теж найвища. Всіх влаштував подібний розклад, хоч і плани тепер на проведення сьогоднішнього вечора мали певні зміни.
На вході бикоподібний охоронець перевірив у всіх паспорти, а потім запустив всередину.
— А куди минулого діли? — цікавився у хлопців Олег, але ті лише смикали плечима, бо й самі не знали. У цьому закладі персонал не змінювався так довго, що вони вже кожного офіціанта знали в обличчя, а тому нові люди завжди привертали до себе увагу.
— Ну що, хлопчики, що вам сьогодні матусі дозволили вживати? Лимонадики чи, як справжнім мужикам, щось міцніше?
— Сьома вечора, придурку, ти не рано міцнішого почав шукати? — нагадав йому Саша, котрий вже направився, щоб поставити речі за їхній, вже давно привласнений столик.
Він серед них усіх завжди був голосом розуму, місцевим пацифістом та просто доброю душею. Хоч і мав не надто “чоловіче” хобі, однак серед хлопців мав свій авторитет. Хоча справжніми лідерами у їхній компанії були Богдан та Женя, до думки яких хлопці завжди прислуховувалися.
— Я прийшов сюди точно не дивитися на ваші кислі пики. Веселіше, пацани, скоро тут буде гаряче!
Ніхто й не звертав на Олежика увагу, він точно знайде чим себе зайняти, поки компанія обирала напої.
— Вона щось сказала тобі? — нахилився до Богдана Сашко, користуючись можливістю, поки хлопці не звертали на них уваги. — Ну, та твоя…
— Коли вона мала встигнути, якщо все, що вона робила — це тікала від мене? — зітхнув Макаренко.
Бо, що йому ще залишалося робити? Він вперше з того моменту, як Люсьєн зникла, побачив її. Хоча, на правду, явно не очікував цього. Можна сказати, що Богдан змирився з тим, що більше її не побачить. Дівчина поїхала так раптово, та й обірвала всі зв’язки, що чекати її повернення було б безглуздістю.
— Ви ж говорили на вулиці.
— Та то я говорив, а вона мовчала, — хитав головою хлопець, вивчаючи меню, яке й так знав напам’ять. — Нічого, Сань, сказав, що знайду її пізніше. Ти би бачив, яка вона перелякана була, коли побачила, що я її наздогнав, жах просто.
— То чим же ти так дівчину злякав, що вона п’ятий кут готова знайти, лише б з тобою не говорити? — раптом поцікавився Женя, який увесь цей час слухав все, про що говорили друзі.
— Історія довга, нудна та нецікава, — намагався відмахнутися Богдан, але аж надто вже була цікава поведінка і його, і дівчини, щоб пропустити це.
— А ще зав'язана на стереотипах і страхах заможних людей, — завуальовано промовив Саша. — Хіба ти не знаєш як це? Спадки, гроші… Мисливці за спадками та грошима…
Знав. Звісно Женя знав, адже й сам був спадкоємцем однієї з таких сімей. У них стільки упереджень у голові, що годі й уявити. І хоч причина уникати Бодю йому й досі невідома, однак з цими словами міг здогадатися, враховуючи, що його друг ніколи не належав до їхнього кола, що проблема була не у його родині.
Точніше як, може й у його, якби та у нього була.
— Окей, нехай. Не говоріть загадками, будеш готовий — розкажеш, а поки не силуйте його. Й так, як прибитий, бідолага.