Глава 2

Люсьєн знала, що просто так пройти крізь той натовп їй не вдасться. Це так і було, дівчина періодично в когось врізалась, і в той момент, коли здавалось, що до дверей було рукою подати, її окликнули. 

— Моро, — знайомий баритон змусив шкіру дівчини вкритись мурашками, а саму її на мить розгубитись. — Люсьєн, це ж ти, так?

Вона хитнула головою, і через всі ті погляди, які були спрямовані на неї, після цього, почервоніла та, не чекаючи ні хвилини більше, вискочила на вулицю. 

— Та стривай ти, — не відставав від неї Макаренко. — Я вже й так це  здогадався, мармеладко, що це ти. Від мене, крім тебе, виявляється, ніхто не тікає. 

Почувши звичне колись для неї прізвище, дівчину ніби струмом проткнуло. Саме тому  вона перестала бігти, а просто заклякла на місці. 

— Не думав, що ми з тобою зустрінемось ось так, — розвів руками хлопцець. — Ну, привіт.

Богдан обійшов та зупинився прямо перед нею. Розглядаючи знайоме обличчя, він намагався знайти щось звичне для себе, але окрім холодності нічого не помітив.

— Привіт, — сухо кивнула вона, навіть не намагаючись усміхнутися, бо знала, якщо спробує, то видасть себе з тельбухами.

Богдан підтиснув губи, наче очікував іншої реакції. Можливо — здивування. Можливо — хоч крихту радості. Але натомість отримав… ось це...

— Мармеладка стала колючою, — промовив він напівжартома, шукаючи очі, які вперто вдивлялися у колір асфальту. — Минуло ж лише… скільки?

Його слова були з легкою веселинкою,  але лише один він знав, як важко йому давалася ця легкість. Дивитись на неї знову, бути поруч так близько й не мати можливості доторкнутись — було важко, але хлопець розумів, що зараз так потрібно було. 

— Минуло достатньо, щоб ти зараз не бігав за мною, — зібравши всі сили до купи, промовила дівчина. 

Вона бачила, як зацікавлено на них поглядали курці, яким не цікаво було слухати щорічні промови викладачів та представників студради, а от обговорити нові плітки — це з радістю. Деякі навіть не соромились, й відкрито спостерігали за сценою, яка розгорнулась у них перед носом. 

—  Ти зараз серйозно? —  Богдан випустив її рукав, який тримав до того, щоб вона знову від нього не втекла,  і його рука безсило опустилась, глухо вдаряючись об штани. —  Це все, що ти можеш сказати після трьох років? 

— А що ти ще хочеш почути? —  пошепки перепитала дівчина. Їй і самій було соромно. Соромно за все: за свою реакцію,  за те, що не могла йому навіть у вічі глянути, хоча дуже хотілось. За те, що хотіла роздивитись його, те, як він змінився, але вона не могла. Занадто багато залишила недосказанним, що зараз вільно себе почувати поруч з ним.

—  Для початку простого “привіт” було б  достатньо. 

—  Привіт, —  тут же підхопила  Люсьєн.

—  Е, ні,  це було до того, як я тобі це озвучив. Не думаєш, що нам варто поговорити?

Не думала. Люсьєн в цей момент взагалі мало про що думала. Їй не хотілося знову виставляти себе на посміховисько, як це завжди було у їхній школі. Тільки не цього разу. Двічі вона через цю м’ясорубку проходити не хотіла. Може й тому зараз тікала від наполегливого хлопця, бо минулого разу “дружба” з ним не принесла їй нічого, окрім знущань від однокласниць та покарань від батьків. 

— Бодь, — у дверях головного корпусу, з’явилась голова одного з тих хлопців, що раніше стояли поруч з Макаренком. — Там ректор тебе всюди шукає. Ти ж мав промову сказати, забув чи що?

Хлопець нахмурився,  розуміючи, що його друг мав рацію і він дійсно мав виступити перед першокурсниками, так би мовити,  розписати всі плюси навчання саме у їхньому університеті. А точніше розповісти про все, що вони мали знати до того, як подали документи у цей навчальний заклад. 

Богдан кивнув своєму другові, але не відразу поспішив за ним, а залишився, затримавши свій погляд на Люсьєн, до того моменту, поки вона не сіпнула свою руку.

— Йди, — махнула вона головою. — Тебе чекають. 

— Ми маємо поговорити. Але не тут. Я знайду тебе пізніше.

Люсьєн не хотіла, щоб він її шукав. Не хотіла підіймати тих тем, які обов’язково зачепить Богдан. Але дівчина розуміла, що тікати ось так — теж не вихід. 

Ну піде вона зараз університету,  але ж завтра все одно доведеться сюди повернутись. А гуртожиток? Якщо не тут, то шанс зустрітись з Макаренком там теж існує. 

Люсьєн продовжувала стояти на вулиці перед входом до головного корпусу серед курців та посіпак. 

З одного боку, піти зараз — означало пропустити знайомство з універом,  а це прямо вплине та завтрашні пошуки потрібних аудиторій. Дівчина декілька разів поверталася у бік дверей, а потім від них, але все ж здоровий глуд взяв над нею верх і вона повернулася до інших студентів.

Всередині лунала музика, дівчата, гарно одягнені співали гімн університету, поки поруч з ними з пафосними обличчями стояли викладачі. Це ж треба таке! У них навіть гімн був. 

— На цьому, шановні, офіційну частину нашого свята оголошую закритою! — після завершення виступу промовив ректор. — А наших любих першокурсників я радо запрошую до актової зали, де і відбудеться розподіл по групах. І там же ваші куратори проведуть вас до аудиторій, де ви зможете познайомитись з новими людьми, які стануть вашою родиною на найближчі чотири роки.