Акація і Ксана

Сухо і спекотно. Сонце смалило так, ніби в його планах було випалити все на поверхні землі. Можливо навіть включно з верхнім шаром того хваленого українського чорнозему, про який так багато говорили ще в початкових класах школи. І до самого випуску. 

Чорнозем - як частина нашої ДНК. 

Чи то сирники?..

Ксана всміхнулась. Пересохлі губи відчувались чужорідними на власному обличчі. Все сьогодні відчувалось якимось чужорідним - і палюче сонце, і пікап, на швидку руку перефарбований в зелений. Навіть власний шеврон з написом “Преса”, котрий вона стискала в руці. Його зірвав напарник, пояснивши причини далеко не зразу. Заблизько до лінії фронту. А мало що в цьому житті росіяни любили більше, аніж стріляти пресу. Для них ці чорні відмітки з білими літерами - як мішень в тирі. Хочеш вижити - краще вже не пались. Ну і карту пам’яті зі свого телефона… не знаю, проковтни?

Акація глянув на неї скоса. Це було неправильно. Десь там, давно, до 24 лютого, саме Ксана була Старшою. Вона шпиняла і ганяла хлопця з дрібними завданнями, котрі він переважно не виконував. Але і завдання були такі, без яких можна було прожити.

Тепер же вона виконувала його вказівки. І виконувала невідступно. Бо тільки за цієї умови її взагалі допустили до цих місць. До недавно звільненого села.

Сонце палило нещадно. 

І здавалось таким недоречним. Перетворювало весь світ на сюр.

Не під палючим сонцем має стояти бабуся в дешевій хустці й трикотажній сукні, затискаючи зморщеною долонею обличчя. Хто зна чи лишились в ній ще сльози. Хто зна, як довго вона плакала. Хтось з сусідів обмовився, що її крики було чути ще вночі. І можливо буде чутно ще не одну ніч. Її дід стояв поруч і мовчав, змарнілий, сірий. Що ще його тримало, окрім самого скелета, що, якось вже так сталось, залишився стояти, хоча життя його вже полишило. Ні, якась крихта ще мала лишитись.

- Як її звали? 

Ксана тоді не почула власного голосу. Тільки здогадалась по старечим очам, що з натугою сфокусувались на ній. Вона ненавиділа це питання. Ненавиділа цей погляд. Те, яким болем вони відзивались в середині… колись. І ту пустку, якою було все її нутро тепер. 

- Катя.

- Ой, та як же це…

Стара знову заплакала. Чоловік опустив погляд.

Повіки палило так, ніби вони розігрілись на сонці й тепер, обмінюючись теплом, лишали опіки при кожній зустрічі одна з одною. 

- Дякую.

Ксана записала щось в блокноті й повернула його назад у відділення плитоноски. Дівчинку розстріляли ще на самому початку, коли росіяни тільки зайшли в село. Місцеві казали, що вони стріляли просто так, без розбору, по будинках. Чому і затримались не на довго - не було їм більше віри. Старі передавали в ЗСУ буквально все, що могли дізнатись про загарбників. 

Щоранку ступаючи повз могилу онуки, заритою за будинком. Біля городу, бо більше не було місця. Бо більше було ніде. 

Оксана та Акація повернулись до машини. Хлопець сів за кермо, але не поспішав заводитись. Жінка дивилась кудись в бік. Вона мала б дивитись на стареньких, проте замість цього дивилась на дірки в заборі. На секунду вона задумалась, що могло лишити такі сліди. 

Але потім зрозуміла.

Росіяни. 

- Тримай, - Акація простягнув їй пляшку з водою, - Ти як? 

Сказав би хтось, що саме він питатиме про стан будь-якої живої істоти поруч з собою… Ні, він не був байдужим. Просто не надто добре вмів в соціальні контакти. Це, власне, було радше в списку софт-скілів Оксани. Але цей рік все перевернув догори дриґом. 

- Це ж не перша.

А ось і відсутність такту. Оксана всміхнулась.

Так, це було не перше ім’я в її списку. Більш того - ними було списано вже чимало сторінок в її блокноті. Були навіть набагато страшніші історії, як би цинічно це не звучало. Але цинізм на війні - це щось, що тобі треба відростити в першу чергу. Відразу після того, як збереш тривожний рюкзак. 

Принаймні, цю дівчинку не було згвалтовано. Не було розірвано на частини - і далеко не в переносному значенні. Вона просто… померла. Можливо, їй навіть пощастило, і смерть була швидкою. Все, що їй дісталось, - всього-на-всього переляк. Можливо, це навіть буде першим іменем зі списку, який Оксані не доведеться називати.

…не буде. 

Окупанти рвали їх землю на частини. Вбивали їх людей. Гвалтували. Катували. 

Це не проходить без сліду.

Оксана навіть не помітила, коли Акація завів машину. Він встиг неспіхом вирулити майже до самого краю села, коли вона нарешті трусонула головою, приходячи до тями. 

Він має рацію. Не перша. Не остання. Ніколи розклеюватись. 

Жінка осяйно всміхнулась військовим на блок-пості, поки Акація обмінювався з ними паролями. І ще до того, як пікап від’їхав, дістала телефон і відкрила застосунок. Знайома емблема з гостроверхим капелюхом розсипалась хмарою іскорок.

Чорта з два їх би випустили з настанням ночі. Тому кілька годин до заходу сонця довелось провести в машині, заїхавши в ліс і сховавшись між низьких кущів. Десь недалеко було чути воду - в повітрі плавав такий знайомий свіжий запах. Часом доносився плескіт - ледь чутно, ніби там хтось ховався. Ксана навіть навела телефон в той бік, перевіряючи, чи є там хто. Проте звуки просто вводили в оману. Та й до настання ночі навряд вдосконаленій камері вдасться вловити щось з того, що насправді цікавило жінку. Хмари туману і так затягували все зображення на екрані - відьми зачаровували буквально все, що відправлялось до військових на фронт. Залишки їх магії лишались в повітрі. Часом навіть наздоганяли адресатів вже на місці. 

У відьом зараз багато роботи. 

Але не тільки вони знайшли чим зайнятись. 

Коли сонце сіло, відьомський застосунок нарешті зумів вичленити серед магічних слідів те, що шукала Оксана. Перших кількох вона знайшла своїми силами - просто відчула, що вони десь поряд. Вийшла до них назустріч. Так, як робила кожного разу. Кожної весни. Проте швидко зрозуміла, що так її вистачить не на довго.