Розділ 15. А отже неодмінно летіти...

— Аню... — прошепотіла Аліса, її голос був хрипким від стримуваних емоцій. Сльози застигли в кутиках її прекрасних очей, а в погляді читався відчай і страх, змішаний з любов'ю. — Мій тато… він покликав мене до себе. У Сполучені Штати.
Повіяло теплом з-за кордону... Теплом, що радше обпікало, аніж гріло, немов раптова хвиля морської води на обгорілу шкіру.
Аня стояла в ступорі. Її обличчя, ще мить тому осяяне щойно здобутою свободою, застигло в масці повного шоку. Губи були ледь розтулені, очі широко розкриті, але в них не було ні колишньої покірності, ні людяної співчутливості, як до Саші. Ні. Їй просто забракло слів. Від шоку відібрало мову, а світ раптом захитався, немов під ногами розверзлася прірва, змушуючи здригнутися від неминучої безодні.
А Аліса все говорила. Слова рвалися з неї, мов бурхливий потік, намагаючись пояснити, виправдати, донести всю глибину свого внутрішнього конфлікту.
— Він давно вже пропонував, Аню. Ще кілька років тому, коли я закінчувала школу, потім, коли поступила до коледжу... І що, скажи, що чекає на мене тут? — її голос підвищився, в ньому відчувалася гірка безнадія. — Гіперопіка матері, постійні конфлікти, її спроби контролювати кожен мій крок, кожен подих! Вона диктує, що мені їсти, що мені думати, з ким дружити, куди вступати... У мене тут немає майбутнього, розумієш? Рішення про Штати було прийнято вже давно, набагато раніше, ніж я зустріла тебе, набагато раніше, ніж… ніж це все сталося. Саме тому я й вирішила вчора вийти прогулятися із Санею, з давнім другом, з яким колись вчилася у бізнес-коледжі. Він був одним з небагатьох людей, хто приймав мене такою, якою я була, на відміну від моєї родини, яка завжди намагалася мене переробити. Я просто хотіла відволіктися, розвіятися перед тим, як зробити цей крок, який, як я тоді думала, вже нічого не змінить!
Вона замовкла на мить, жадібно вдихаючи повітря, її груди здіймалися від емоцій. Погляд її ковзнув по обличчю Ані, що все ще було застиглим, і біль пронизав її з новою силою.
— І ось тоді з'явилася ти, Аню. Ти… зі своїм світлом, зі своїм болем, зі своїми очима. Я не знаю, що сталося тієї ночі. Я ніколи не думала, що щось подібне може зі мною трапитися. І коли твої губи торкнулися моїх… це було ніби вибух, ніби прозріння.
Аліса зробила крок ближче, її голос став тихішим, інтимнішим, сповненим такої пристрасті, що обпікала.
— А той нектар, Аню… який сочився з твоєї… печерки… Боже, Аню! Це було щось неймовірне. Я ним упивалася, як найсолодшим вином. Я ніколи не відчувала такого. Це було… неземно. Це було як відкриття цілого нового світу, світу, про існування якого я навіть не здогадувалася. Моє тіло ніколи так не реагувало. Мій розум ніколи не був таким вільним. Мої почуття… вони просто зірвали дах! Це було більше, ніж секс, Аню. Це було кохання. Я кохала тебе, кожним своїм подихом, кожним дотиком. І я відчула, що ти теж… відчуваєш це. Моє серце, моя душа, все належить тобі. І тепер… як мені, бідній, пояснити тобі це рішення? Як мені сказати, що я маю їхати, коли я щойно знайшла сенс свого життя?
Сльози вже текли по щоках Аліси, залишаючи блискучі доріжки. Вона простягнула руку до обличчя Ані, але та навіть не поворухнулася, стоячи, мов кам'яна статуя. Її обличчя було блідим, а очі – порожніми, немов з них пішло все життя. Шокований ступор. Світ, який тільки-но почав вибудовуватися, знову рухнув.
І тоді Аня знову втекла. Вона просто розвернулася і побігла. Як і вчора вночі, рятуючись від Саші. Тепер вона рятувалася від Аліси. Від цього болю, від цієї неможливої ситуації, від цієї любові, що обіцяла щастя, а принесла новий удар. Вона бігла без зупинки, поки ноги самі не привели її до знайомої будівлі гуртожитку.
Задихаючись, вона увірвалася до своєї кімнати. Впала на ліжко, але вмить відскочила звідти, наче її обпекло. Від постелі відгонило запахом тіла її колишнього. Тепер цей запах, який ще вчора ввечері викликав лише відчуття нудоти, викликав справжню, в'язку огиду, до нудоти, до тремтіння в колінах. Він був огидним, нестерпним нагадуванням про минуле, про бруд, який вона тільки-но змила.
Немов одержима, вона здерла з ліжка постільну білизну та облізлий коцик, підхопила всі речі, що могли зберігати його запах, і понесла до пральної машини, що була на першому поверсі гуртожитку. Вона не просто випрала — вона виварила весь текстиль, до останньої ниточки, немов намагаючись випалити з нього кожну молекулу минулого. Потім вона повернулася і почала прибирання. Провітрила кімнату, відчинивши навстіж вікна, щоб свіже повітря винесло всі спогади. Вона вимила підлогу не тільки в себе, а і в усьому блоці, до блиску, до відчуття стерильної чистоти. Помила вікна, щоб світло могло вільно проникати, не зустрічаючи перешкод. Вона хотіла знищити сліди минулого. Вичистити його, як сьогодні зранку Аліса своїми устами і язиком вичистила з неї весь біль і бруд, який залишили в її душі всі колишні…
Закінчивши прибирання, дівчина стояла посеред своєї сяючої кімнати, вдихаючи запах чистоти. Її переповнювала дивна, майже неприємна впевненість. Рішення. Вона прийняла його. Це було єдине можливе рішення.
Минуло кілька днів. Вересневе сонце все ще щедро ділилося теплом, але в повітрі вже відчувався легкий подих осені, натяк на неминучі зміни. Анна легко і вільно крокувала бруківкою, її рюкзак ледь відчутно погойдувався за спиною. Вона розмовляла по телефону, її голос був спокійним, рішучим, без колишньої невпевненості чи загнаності.
— Сашка, дякую, що вислухав. І справді вибач, що все склалося ось так. Ти не поганий хлопець, але… Не для мене…
— Киця, та я все розумію, — голос Саші в трубці був вже не таким ображеним, скоріше здивованим і трохи сумним. — Хоча, якщо чесно, коли ти розповіла це, я був дещо шокований. Ти і Аліска? Бляха, досі не вірю. Я ж спочатку думав, що ти тоді втекла, бо ревнувала мене до неї, так як я мутив з її тезкою і все таке… Хто б міг подумати… Аня! Ну от як? Як взагалі це так вийшло… Ну але я навіть радий… Звісно, мені якось здавалося, що ти хотіла серйозних стосунків зі мною, але…
— Сань, ще нещодавно я цього і хотіла… — тихо промовила Аня, її голос був сповнений якоїсь дивної мудрості.
— Та знаю… — зітхнув Саша. — Але, як бачиш, усе в нас ішло до розриву. Хоча… Тепер мені чомусь здається, що я починаю за тобою сумувати…
— Сашка, вже нічого не змінити… — Аня зупинилася на мить, її погляд ковзнув по небу, безкрайньому і вільному. — Я зробила вибір. І обрала я себе, а отже…
— … А отже неодмінно летіти…? — голос Саші став якимось дивно розуміючим.
— Неодмінно… — мовила Аня, роблячи останній крок до дверей аеропорту Бориспіль. Її серце співало. Підійшовши до стійки реєстрації, вона вже здаля бачила те саме каштанове волосся, яке бачила всі ці кілька днів у снах. Вона жодного разу не пошкодувала, що взяла той квиток.
Вона кинулася вперед, її очі шукали Алісу в натовпі, що вирував у залі очікування. Ось вона. Аня підійшла, схопила за руку Алісу, рвучно розвернула її і вчепилася губами. Довго цілувала, вкладаючи в цей поцілунок всю свою рішучість, всю свою любов, весь свій вибір. Кожна клітинка її тіла кричала про це. А потім, відірвавшись на мить, промовила, дивлячись прямо в бурштинові очі Аліси, в яких застигли і сумніви, і надія:
— Я не можу примусити тебе залишитися тут, бо це знищить твоє майбутнє і навіть твоє "Я". І, якщо чесно, не можу пообіцяти, що ти будеш щаслива, що я буду поруч з тобою там. Але... Я не можу просто відпустити тебе. Я не дозволю тобі мене покинути. Ти потрібна мені. Чуєш? Зрештою... світ не змінюється, ніжна моя. Але ми змінилися. Ти мене змінила! Тож, бляха, візьми за це відповідальність!
І Аліса взяла. Взяла її обличчя у свої долоні, її очі засяяли рішучістю. І нахабно та зухвало вчепилася в її уста. Тепер уже без відчаю. А лише з упертим та сильним відчуттям безмежної віри в завтра, в їхнє завтра.
— Я тобі ще набридну, ось побачиш… — прошепотіла Аліса, усміхаючись крізь сльози.
Можливо і побачить. Хто зна... А ми з вами побачили історію внутрішніх змін та прийняття себе, історію кохання, що здатне перетнути океани і змінити долі.